Просмотров — 140

49-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

МЕРТВИЙ ПЕС
                                
Частина 2

– Хто такий? – грізно запитав княжий охоронник.

– Відпусти, я грошей дам, – замість відповіді прохрипів придушений корчмар.

– Ах ти, псяча голово, княжого слугу хочеш підкупити? – без помітних зусиль Фока підняв брезклу тушу і трусонув так, що в нахаби клацнули зуби. – Хто такий, питаю?

– Я... я... – заїкаючись від страху, почав було товстун, але його випередили.

– Та господар він тутешній, – загудів, осмілівши, народ, бо зрозумів, що перед ними не черговий розбійник, а представник законної влади. – Скнара, яких пошукати... Усе до кишені тягне... Кровопивця... Він Скопі підглядачем прислужував... Награбоване продавав... За ним давно диба плаче!

– Нічого, недовго плакати залишилося, – заспокоїв народ Фока. – Сьогодні корчма ваша – гуляй і Ярослава прославляй! А завтра сюди нового господаря поставимо – нашого, перевіреного. Однак натомість ви бандюгу до княжого двору донесете.

– Та ми й корчмаря можемо доставити! – із готовністю погодився моторний хлоп’яга, який нещодавно заліпив ляпасу писарю лихваря.

– Пусте, цей мішок із тельбухами й пішки дійде. Ви його до лави прив’яжіть, поки я горло промочу, а то пересохло трішки.

– Миттю зробимо! – радо відгукнувся один із мужиків. – У мене й мотузка є. Я на ній корову продавати водив, ось і згодилася...

* * *

– Неси дві порожні сковороди й вина, – наказав Фока розноснику, який підбіг до нього. – Сковорідки братам, вино мені. Та гляди, щоб без води!

– Будь ласка, не хвилюйтеся! Ми дорогим гостям не розбавляємо. Піднесу не каламутного, а найбільш путнього, котре і князю не гріх пригубити.

– Гаразд, досить язиком молоти. Бачиш, ґулі в людей повискакували? А проти ґуль холодні сковорідки – перший засіб.

– Нащо сковорідки, коли в нас у підпіллі лід є, трухою притрушений?

– Ну, давай лід, тільки швидко!

Останнє розпорядження було зайвим, бо розносника вже і слід прохолов. А за хвилину він уже прилаштовував до лобів братів колотий лід у чистих ганчірках.

Коли все було зроблено, Фока подивився на Тимоша і впевнено сказав:

– Тебе знаю. Ти Петро – постільничий княжий. А ось як брата твого величають – забув.

– Брата величають Петром, – весело відповів Тиміш, уже здогадуючись, як зараз здивується Фока.

– То ви обидва Петри? – дійсно здивувався Фока.

– Та ні, тільки він. А я Тиміш, тобто Тимофій. Я сьогодні вранці приїхав із Сучого Броду.

– Звідки? – іще більше здивувався княжий стражник.

– Село таке є, Сучий Брід називається.

– Чому Сучий?

– Та тому, що в нас не тільки жінки, а й чоловіки – майстри нитки веретеном сукати. І так вправно, що за пряжею звідусіль купці їдуть. А Брід тому, що село на Десні стоїть, тільки не всі цей брід знаходять. Там і князь мало не потонув, але ми його з Петром зловили, коли щуку вудили. А, може, і не треба було?

– Це ж чому? – спохмурнів драбант, готовий за князя будь-кому шию зламати.

– Тиміш жартує, – спокійно пояснив Петро. – Просто князь нас тоді розлучив, але тепер бачу, що не він так розпорядився, а була на то Божа воля. А Ярослав Тимоша любить. Поглянь, який каптан йому зі свого плеча подарував.

– Добрий каптан, – змінивши гнів на милість, пробурчав Фока Бович. – Тільки ти, Тимофію, каптан братові не давай, а то знову вас переплутаю. І жартуй тихіше...

* * *

Тим часом до стольного граду підступила ніч. Але вона вже нікому не загрожувала. Це зрозумів навіть Друня, бо коли п’ятеро мужиків, крекчучи, винесли важке тіло Скопи з корчми, дурник замекав і сказав, як завжди влучно:

– Мертвий пес зайця не дожене!

І дійсно, мертве тіло пса-розбійника й повні життя брати-зайчики були кращим підтвердженням цих мудрих слів.