Просмотров — 254

50-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

КРУТИЙ БЕРЕЖОК, ТА РИБКА ХОРОША!
                                
Частина 1

Увечері наступного дня брати нікуди не пішли, а мирно пили квас у світлиці Петра Федоровича. Як завжди постільничий говорив мало, але Тиміш старався за двох, зі смаком розповідаючи про привільне сучебродівське життя.

–... а минулого літа сома зловив на чотири пуди!

– Ото вже й на чотири? Адже ти сам заледве три важиш.

– Не три, а три з половиною! – сердито заперечив Тиміш. – Можна подумати, ти важчий.

– Не важчий, – погодився Петро. – Так я ж і сомів не ловлю...

Тиміш хотів було вкрутити братові уїдливе слівце, але не встиг, бо до світлиці увірвався Фока Бович. Хоча «увірвався» занадто сильно сказано, бо двері із завіс він не зірвав, а всього лише розбив порожній жбан із-під квасу, який через непотрібність Тиміш поставив на підлогу. Глиняні осколки так і бризнули на всі боки, але драбант цього навіть не помітив.

* * *

– Твоя частка! – гаркнув він командирським голосом, кидаючи на стіл полотняний мішечок.

Певно, мішечок був важким, оскільки кубок Тимоша теж розлетівся на шматки.

– Яка частка? – спокійно запитав Петро.

– Та за голову Скопи! – дещо ошелешений незворушністю постільничого, вигукнув нежданий гість. – Мені князь учора винагороду обіцяну видав. Але я зразу ж тебе будити не став, та й не гоже було. Бо ми з моїми хлопцями цю справу відзначали. А як закінчили – я до тебе! Бери, тут рівно половина... Ну, може, трохи менше. А може, і трохи більше – я ж навмання ділив, та ще й сп’яна.

– Дякую. Тільки за що мені половина?

– А ти що, більше хотів?

– Та ні, я взагалі нічого не хотів, окрім як спасибі сказати. Мені гроші ні до чого, а тобі згодяться. Це твоя нагорода, адже розбійника саме ти вгамував.

– Та якби не ти, я б іще три роки його вгамовував, – пробурмотів Фока, дещо спантеличений відмовою.

– Отже, на живця зловив, – посміхнувся Тиміш. – Буцімто я сома чотирипудового.

– Не вигадуй, – зупинив Тимоша Фока. – Такий сом сам би тебе під корч затягнув. І потім ти на живця мало був схожий: лежав як мертвяк і оком не кліпнув, коли я розбійнику голову відкручував.

– Кому мрець, а могильнику – товарець, – пробурмотів Тиміш. – Я, може, навмисне мертвим прикинувся, щоб із силами зібратися, а після в око йому ніжкою врізати, коли він наді мною схилиться. І врізав би, якби ти не завадив!

– То це я завадив? – від такого зухвальства у Фоки аж подих перехопило. – Та ви б і чотирма ніжками Скопу не задриґали. Ви ж проти нього – як муха проти собаки! Та він би вас хвостом відмахнув, а після зубами заклацав... Він у тебе що – зовсім пришелепкуватий?

Останнє запитання було спрямоване вже до Петра.

– Не сердься, Фоко Бовичу, це Тиміш знову жартує.

– Нічогенькі собі жарти! Ось нехай мені спробує ніжкою в око! Тоді подивимося... Та я своїм оком усі ніжки йому повисмикую! Жарти...

– Тимоше, – суворо сказав старший брат, – вибачся!

– Так я що? Я нічого! А коли не того сказав, вибачайте.

Із цими словами молодший гепнувся Фоці під ноги. Але зробив це Тиміш лише задля того, аби грізний драбант не помітив, як він закусив губу, щоб не розсміятися.

* * *

– То ти і справді грошей не візьмеш? – ображено перепитав драбант і, зиркнувши на божницю з іконами, додав: – Мабуть, мною гидуєш. Я, звісно, людина грішна й лоба об підлогу не розбиваю, але в Бога вірую. Тому твою винагороду назад не візьму, а ти з нею що хочеш роби, хоч свиням до балії висип!

– Нащо свиням? – спокійно заперечив Петро Федорович. – Свині собі калача не куплять, а в мене, слава Богу, все є. Та і князь не ображає. Тому давай, Фоко Бовичу, завтра на утреню разом сходимо і жебракам твоє золото роздамо, а що залишиться – на храм покладемо.

– Вільному воля, – розвів руками Фока. – А на утреню чого б не піти, тим паче я вже забув, коли в церкві був. Усе справи та справи, лопатою не розгребеш...

– То в Бога попроси допомоги, і справи самі розгребуться.