Просмотров — 232

50-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

КРУТИЙ БЕРЕЖОК, ТА РИБКА ХОРОША!
                                
Частина 2

– Слову – віра, хлібу – міра, грошам – рахунок! – несподівано встряв до розмови Тиміш.

– Це ти до чого? – підозріло запитав Фока.

– Це я до того, що легко бути щедрим за чужий рахунок. Я теж жебракам готовий не свої гроші роздавати. Та хоч до останньої копійчини. Одного не зрозумію: чому ж ти, брате, мене не обдаровуєш? Адже я в селі як муха в павутині б’юся, а справи не розгрібаються. А тут іще дружина молода: отже, скоро на дитинку чекай. А там і другий роток з’явиться разом із третім. І всіх годувати треба. Та що з тобою говорити! Ситий пішому не товариш...

– Не поспішай, Тимоше, судити з плеча. Ось тримай! Хотів перед від’їздом тобі вручити, щоб ти в Києві все не залишив. Але якщо образу зачаїв – бери зараз.

Петро засунув руку під подушку й дістав звідти полотняний мішечок – такий самісінький, як той, що приніс Фока. Ні, різниця все ж була: Петрів був удвічі більшим.

– Заощадив ось за п’ятнадцять років служби... – винувато мовив постільничий.

– Оце так! – вигукнув, ураз повеселівши, Тиміш, зважуючи мішечок на долоні.

– Вибач, брате, тут не все. Дещо жебракам і прочанам перепало. Але, думаю, і рештки на десяток ротків вистачить.

– Даруй, брате! – закричав Тиміш і кинувся Петру під ноги.

Але зробив він це лише для того, щоб ніхто не помітив у його очах сльози.

* * *

Не встиг Тиміш підвестись, як двері знову розчинилися, і світлицю заповнив густий голос князя Ярослава:

– Овва, куди вони щезли! І Фока Бович тут прохолоджується! А в тебе там непорядок...

– Який такий непорядок, сонце Ярославе?

– Та на воротах нікого немає: заходь – не хочу! – суворо мовив князь, хоча очі його посміхалися.

– Та я... Та ми... На крок відійшов – із Петром побалакати. А замість себе Ярему залишив. Повз Ярему миша не пролетить і птах не проповзе... А якщо не вгледів, завдам страху й душу витрясу!

Фока було сіпнувся, аби відразу ж бігти до воріт, але князь перегородив йому дорогу.

– Не збий із ніг! – уже відкрито посміхнувся Ярослав. – Якби ти там був, теж би ворота покинув...

– Я? Та нізащо в житті й у смерті! Мене від воріт ніхто не відірве, покійним татом клянуся! Зате я будь-кого відправлю звідки прийшов.

– Не клянися марно. Забув приказку: де клятва, там і злочин. То кажеш, тебе ніхто від воріт не відірве?

– Ніхто! – уже не так упевнено сказав Фока, вловивши у князівських словах якийсь підступ.

– А зараз перевіримо, – іще осяйніше посміхнувся князь. – Аксюто, покажися!

* * *

Якби на цей поклик із-за спини князя з’явився місяць... Та що місяць! Якби саме сонце ясне бризнуло Фоці Бовичу в очі, він би все одно помітив, як князь виймає з його ж піхов його ж меч. А тут не помітив нічого, тому й був обеззброєний, причому людиною, яку охороняв. Це було нечувано й небачено!

Однак задля виправдання скажемо, що цієї миті грізний драбант був засліплений такою красою, супроти якої нічого вдіяти не зміг.

Немов зачарований, дивився Фока на дивовижну красуню в дорогому кокошнику з перловими піднизями, яка з’явилася на порозі.

– То, кажеш, тебе ніхто від воріт не відверне? – посміхнувся князь і, наставивши на Фоку меча, вигукнув: – Тоді дивись, як я тебе рубати буду!

Рука драбанта звично пробігла по піхвах, однак рукояті не знайшла. Тоді так само звично, але акуратно, щоб не зламати дорогоцінну князівську ручку, він спритно вивернув її і, вихопивши зброю, обімлів:

– Та це ж мій меч! Не втямлю, як він у тебе опинився?

– А що тут тямити? – потираючи руку, сказав князь. – Меч узяв, поки ти очиськами плескав. Тепер розумієш, чому твій Ярема про ворота забув, коли Аксюту побачив?

– Розумію, – промимрив Фока, не маючи сили відвести захопленого погляду від цього чудового творіння Божого, яке затьмарило й сонце, і місяць, і зірки небесні.

Однак Фоку, який серед присутніх у світлиці був найбільшим і найгарнішим, Аксюта наче й не помітила. Замість цього вона пташкою пурхнула повз і голоском, схожим на дзвін дзвіночка, проспівала:

– Здрастуйте, Петре Федоровичу й Тимофійчику, чоловіче мій любий! Я вас у дворі шукала й заблукала. Хотіла у приворотної варти запитати, а вони стоять і слова не скажуть. Добре, що князь із дружиною саме до воріт заїжджав. Він мене сюди і привів.

– Отже, Тимофій – чоловік твій законний? – починаючи щось розуміти, пробурмотів Фока.

– Так воно і є. Ми за князівським запрошенням приїхали із Сучого Броду.

– Із Сучого Броду! – із задоволенням повторив Фока Бович, бо кумедна назва Тимошиного села в устах Аксюти прозвучала чудовою музикою. – Ну, Тиміш! Ну, муха! Де ж ти таку кралю зловив?

– Та зрозуміло де! У Десні! – розсміявся князь, насолоджуючись справленим враженням. – Гарна річка! Спершу брати мене з неї виловили. А тепер Тиміш у Десні Аксюту зловив, коли вона з подружками у воді хлюпалася.

– Та я ж про те вже скільки балакаю! – не витримав Тиміш. – Я ж минулого літа з Десни ще й сома видобув на чотири пуди. А вони не вірять... Кажуть, такого не буває!

– Тепер вірю! – якимось чужим голосом відгукнувся Фока Бович. – Князю, накажи до лісів чернігівських дозором сходити? Надто вже мені на цю Десну подивитися хочеться. Може, і я сома чотирипудового зловлю... Ти, князю, тільки накажи!

– Наказати можна, – задумливо мовив князь. – Тільки мені здається, що Тиміш уже всіх сомів перетягав. Хіба що піскарик який попадеться...

– Усіх сомів не перетягаєш, – упевнено сказав Тиміш. – Хоч і крутий у Десни бережок, та рибка хороша. А коли рибка хороша, то юшка з неї солоденька, мов ягідка! Приїжджай, Фоко, наїси боки. І ти приїжджай, князю, – не осоромимося. Правда, Аксюто?

– Свята правда! Бо в Сучому Броді гості завжди в пригоді!

– У Сучому Броді гості в пригоді! – немов луна, повторив Фока Бович, і в його вухах заспівали солов’ї та задзвеніли дзвіночки.

* * *

Ех, не знав тоді Фока, що намне собі боки на крутих деснянських бережках.