Просмотров — 133

51-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ІСПИТ НЕВІСТИ
                                
Частина 2

Чотири дні гучного столичного життя не заглушили сільську тишу. А ось тихому селу й одного дня вистачило, щоб Аксюта забула Київ згадувати. А вже красеня Фоку – і поготів.

Нащо їй щедроти Фоки, коли з Тимошем дні легкі? А легкі, бо любить. А любить, бо шанує. А як чоловіка не шанувати? Адже дружину йому Бог дав. А що Бог дає – ніхто не відбере. Якщо, звісно, сам не віддаси.

Але Тиміш, хоч на зріст і не вдався, а чоловік сурйoзний: свого не віддасть, чужого не попросить.

А нащо йому чуже, коли своє – найрідніше? А що воно рідне, він точно знав, бо Аксюту перед весіллям випробував. І не треба хихотіти. Це зараз так повелося, щоб заздалегідь яблучко надкусити, а потім недогризком удовольнятися. Хоча хто відгриз, той і сам – недогризок, бо чоловік і дружина – одна плоть!

Це наші пращури знали точно. Адже вони до вінчання навіть не цілувалися. Зате родини були такими великими, що нинішні й близько не стояли. І така в них була любов, що будь-хто позаздрить...

* * *

«Ну, і як Тиміш Аксюту випробував, якщо жодного разу не поцілував?» – переб’ють нас гарячі і нетерплячі.

Та простіше простого!

Узяв на риболовлю в листопаді, коли льоду ще немає, але вода така студена, що аж чорна. У ній не те що купатися, на неї дивитися холодно! А на Аксюту ще холодніше – уся тремтить, у хустку кутається, носик червоний, губки сині. Але мовчить, мамі не скаржиться. Відразу видно – правильною дружиною буде, якщо на смерть не застудиться!

* * *

Але Тимошу й цього мало. Адже він знає, що одружитися – не личак узути. Личак стопчеш – новий купиш, а із дружиною треба сто личаків стоптати, щоб дітей підняти, онуків виховати і правнуків поняньчити!..

Ось Тимофій Федорович і впав за борт у найбільш невідповідному місці – там, де тиха вода така глибока, що в ній навіть чорти водитися перестали. А нащо їм водитися, коли люди туди давно не лізуть?

Тільки Тиміш поліз. А щоб Аксюта ні про що не здогадалася, він навмисне ніжку підвернув і для правдоподібності головою об залізний кочет злегка стукнувся. Щоправда, трохи не розрахував і так шваркнувся, що всю свою свідомість утратив дочиста.

І що прикро – забув запитати, чи вміє наречена плавати. Ні, Тиміш, звісно, двічі бачив, як вона бризкається з подружками біля бережка. Але одна справа – під час спеки біля бережка побризкатися, і зовсім інша – у повній збруї в холодну воду пірнути, коли бережка через очерет узагалі не вгледіти...

Побачивши, що голова нареченого зникла в чорній воді, зате на поверхні захлюпалася кривава пляма, Аксюта повелася дивно. Вона не стала голосити, рвати на собі волосся й бити веслом по річці.

Замість цього вона спокійно, щоб не розгойдати човен, скинула із себе теплу хустку, важку фуфайку й валянки, які Тиміш навмисне змусив її взути, аби лапки, бува, не замерзли.

А потім перехрестилась і стрибнула в чорну воду.