Просмотров — 867

51-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ІСПИТ НЕВІСТИ
                                
Частина 3

І Господь допоміг! Замість того, щоб відразу піти на дно, до якого загалом було недалеко – від сили сажнів п’ять, Тиміш зачепився довжелезними рукавами охабня – старовинного зимового пальто – за стовбур, який казна-звідки у воді взявся.

І все якось пречудово вийшло, оскільки довжелезні рукави, для зручності зав’язані петлею на спині, акуратно лягли на тупе рило підтопленого стовбура. Через це Аксюті й пірнати не довелося. Вона відразу свій скарб намацала й після незначних зусиль закинула його до човна, куди потім і сама залізла.

Таким чином не тільки Аксюта, але й Тиміш випробування пройшов. Адже якби у воду впав драбант Фока, не вистачило б силоньки в топляка. Та й дівчина навряд чи богатирське тіло до човна закинула. Зате наречений вагою три з половиною пуди їй був саме до снаги.

А як інакше? Адже Бог знає, кого з ким поєднує!

* * *

Більше Тиміш Аксюту не випробовував. Йому й разу вистачило. А коли голова до весілля загоїлася, він у своїй хитрості зізнався.

Тільки Аксюта не стала бити горщики об щойно загоєну макітру. Не мали раніше дружини таких шкідливих звичок. Та і як, скажіть, бити по своїй половинці? Це ж усе одно, що бити свою ж ногу, яка зосліпу через цеглину перечепилася...

До того ж раніше твердо знали, що чоловік дружині – голова. А голова чоловіку – Бог. Ось і виходить, що в чоловіка під боком – дружина під Богом. Не дарма ж раніше говорили: за чоловіка завалюся – нікого не вбоюся! Адже чоловік для дружини – у віконці світло, а якщо у віконці світло, то все життя – любов і злагода!

Ось чому поряд із Тимошем забула Аксюта про Фоку начисто.

* * *

Тільки Фока Аксюту запам’ятав. Як очі заплющить, так відразу бачить миле личко. І до того задивиться, що всі вражаються: мовляв, чому це він на стовпи натикається, наче із заплющеними очима по двору ходить?

Але, якщо чесно, Фока Бович ходив із розплющеними очима. А перечіплювався й ґулі набивав, бо йому любов зір зіпсувала. Тому що ніяка це була не любов, а дурна закоханість.

Яка різниця, питаєте?

А така ж, як між морем і калюжею. Начебто вода і там, і там. Тільки в калюжі під вітрилом не попливеш. Оскільки глибини в ній – горобцю по коліно, а вийде сонечко – і мокрого місця не зостанеться.

Так і закоханість – занадто мілка, щоб хоч рік протриматися. А любов глибину любить. Через це вона не випаровується, коли вчорашню молоду красу покривають старечі зморшки.

Не вірите – тоді озирніться, і відразу помітите, скільки навкруги симпатичних дідусів і бабусь, які сидять на лавках біля під’їздів точнісінько так, як і сто років тому сиділи в паркових алеях. Сидять рядком і воркують ладком. І не помічають, що вчора були вороні, а тепер – сиві. А не помічають не через те, що погано бачать, а через те, що їхні очі по вінця сповнені любові, яка прикрашає не тільки зелену весну, але й золоту осінь...

* * *

Тому, любі друзі, випробовуйте своїх женихів і наречених на доброту, терпіння, мудрість і вміння прийти на допомогу. І якщо це в них є, то вам не завадять трохи відстовбурчені вуха чи окуляри на кирпатому носику. Бо вуха й окуляри – на поверхні, а любов – усередині.

І якщо її роздивитися, то жодні зовнішні недоліки не завадять покохати людину за її єдину в усьому Всесвіті й тому неповторну душу!