Просмотров — 200

52-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПРИСКІПЛИВИЙ КУЛАК
                                
Частина 2

...А перепадало не всім, бо постільничого Фока теж не чіпав.

По-перше, через звичні спільні посиденьки з розмовами про життя-буття під час ранкової трапези, а іноді й під час вечірньої, якщо Фока того дня не шукав пригод у шинках.

А по-друге, через те, що десь у глибині душі драбант відчував: цієї Божої людини він дістати не зможе. І не тільки через повагу, а ще через щось таке, чого й не поясниш. Ну, наче стоїть фортеця, а не підійти, бо навколо глибокий рів із водою.

Так і Петро був оточений якимось невидимим захистом, який зупиняв не тільки кулак, але й навіть саму думку про його застосування. Ось за цю непохитну силу характеру при кволій плоті Фока свого друга й поважав.

* * *

На жаль, невтямки йому було, що захисний рів із водяним потоком – це невпинна молитва, яку княжий постільничий не переривав навіть під час їхніх довгих бесід.

* * *

Звісно, до постільничого не могли не долітати скарги на його товариша. І вони долітали, точніше, приходили своїми ногами, бо скаржники особисто просили про допомогу, для більшої переконливості пред’являючи синці й садна. Однак, незважаючи на їхні сподівання, Петро не поспішав засудити друга й навіть зробити якесь невинне зауваження на зразок: «Ну, ти й гусак! Скрутити б тобі шию та запекти в яблуках».

Ні, такого він собі не дозволяв, і не через острах крутого кулака, а через смирення.

Але ж, і не засуджуючи, можна людину виправити! Ось Петро потроху й намагався. А крапля, як відомо, камінь точить! Спочатку Фока потихеньку почав читати молитви, а потім і ходити до нещодавно збудованого князем Ярославом Софійського собору. І не просто ходити, а сповідатись і причащатись!

* * *

І все було б добре, якби не гординя! Звик Фока бути першим спочатку в дитячих забавах, а потім і на княжих аренах. Воно б і нічого, адже треба комусь першим бути? Тільки Фоці це не було на користь, бо всі його перемоги над іншими оберталися на шкоду собі. Аж надто він хвалився своєю силонькою, забувши, що отримав її від Бога. Це невгамовне самохвальство проростало в душі, як бур’ян на зораній грядці, і заважало зійти добрим паросткам. Узяти б його та й вирвати! Тільки бур’ян нелегко вирвати, навіть коли він кволий, а коли набере сили – і поготів.

Словом, тяжко було Фоці Бовичу. Покається, що Яремі стусана дав, а ненаситний бур’ян покаянні соки знову висмокче, і знову ходить Ярема на баклажан схожий.

Чому? Та тому, що душа порожньою не буває. Мало її очистити, її треба наповнити світлом!