Просмотров — 164

53-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПЕРЕЧІПКА НА ДОРОЗІ
                                
Частина 1

.Одного разу князь викликав до себе Фоку. Драбант примчав, наче вихор, збивши дорогою кілька слуг-челядників, які роззявили роти. Але перед дверима до приймальної зали пригладив розпатлану чуприну й доповів:

– Я тута, князю!

– Ну, якщо «тута» – заходь! – суворо мовив Ярослав. – Заходь-заходь, не бійся. Хоча, як подивлюся, ти ніколи не боїшся, а все тому, що страху Божого в тобі немає...

– Чим розгнівав, князю? – обережно запитав Фока, але все одно не зумів приховати невдоволення.

– Чим розгнівав, кажеш? А всім! Хіба не знаєш, що від тебе життя не стало? Нехай уже по шинках і харчевнях гульвіс трясеш – може, котюзі й по заслузі! Тільки нащо ти моїх людей кривдиш? Чи мою владу принизити хочеш… Чого замовк, відповідай!

Фока і справді замовк, але не від страху, а від пекучої образи. Мовляв, як же так? Його, найпершу людину при дворі, відчитують, ніби нетямуще хлопчисько! Драбант по-дитячому засопів і став справді схожим на винуватого шалапута.

– Нікого я не кривдив, – затинаючись від досади, мовив Фока.

– Мабуть, правильно про таких кажуть: вигнав під стелю – кого хочу, того й гамселю! – насупив брови Ярослав. – Нумо, скривджений, покажися! Та не бійся, поруч мене не зачепить...

* * *

Важка, вишита бісером завіса, що прикривала запасний вихід із зали, заворушилася, і на світ Божий з’явився заступник голови приворотної варти Ярема. Незважаючи на значні габарити, виглядав Ярема мов побитий пес. Цю схожість підсилював багряний синець під оком, перев’язана брудною ганчіркою голова й вухо, де запеклася кров.

– Твоя робота? – грізно запитав князь.

– Оце так! – чи то здивувався, чи то погодився Фока, бо сьогоднішнього Яреми ще не бачив, а про вчорашнього мало що пам’ятав, бо буйствував до глибокої ночі.

– То твоя чи ні?

– А мені звідки знати?.. Може, він із паркану гепнувся? – почав було Фока, але князь владним помахом змусив його замовкнути.

– Якби з паркану – до крові ні за що б не обідрався. Сам знаєш, скільки разів Ярема з коня падав, а все – як огірочок! Тому й допитав його. Спочатку твій заступник мовчав, щоб тебе не виказувати, але як цілісіньку ніч без харчів у льосі промикався – усе щиросердно виклав.

– Що виклав? – промимрив Фока Бович.

– Та про твоє пиття й биття! Багато чого тобі з рук сходило, тільки вчора не пощастило. До нас посол візантійський завітав, а тут його на воротах таке неподобство зустрічає. Ні, щоб погуляти де подалі, доки синці зійдуть. Так наш Ярема не може окремо! Посол потім мене вичитав: мовляв, якщо я православний князь, то навіщо бузувірствую. Ось і довелося Ярему голодом морити, щоб усе вивідати й підозру зняти.

– Прости окаянного! – вдарив себе у груди Фока і впав князю під ноги, бо зрозумів, що заперечувати провину – собі ж гірше робити, оскільки на те Ярославу й даний Богом меч, щоб страчувати винних.

Однак наявність караючого меча давала можливість і милувати, і цією можливістю грізний, але мудрий правитель вирішив скористатися.