Просмотров — 253

53-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПЕРЕЧІПКА НА ДОРОЗІ
                                
Частина 2

– Всипати б тобі віжок на конов’язі, аби зрозумів, як бути битим. Та грець із тобою... Може, і я винен, що тримаю такого молодця при дворі. А час би на справжніх супостатів дурну силоньку спрямувати, поки вона тебе на шматки не розірвала.

– Твоя воля, князю! – швидко погодився Фока і, щоб остаточно відвести бурю, додав: – Тільки накажи – усе виконаю!

– Тоді обидва слухайте наказ, – сказав, як відрубав, Ярослав. – Ти, Яремо, призначаєшся головою приворотної варти, а сукупно й мене охороняти будеш. А ти, Фоко, візьмеш дружинників і погуляєш навколо Вишгорода. Щось там розбійнички й чаклуни неабияк сваволять. Ось ти цій вольниці й дай відкоша. Тільки гляди, аби й самому хвоста не затисли.

 – Нехай спробують! – заперечив, осмілівши, Фока. – А затиснуть – то в мене новий, як у ящера, виросте. Коли виступати накажеш?

– Як на мене – хоч завтра. І гляди, нині по шинках не гуляй! А ось зі мною чарку на доріжку підняти можеш. Водночас послу тебе пред’явлю, щоб він на мене не думав...

– А мені? – несподівано встряв до розмови Ярема.

– Що «мені»? – сердито перепитав князь, який не любив, коли його перебивають. – Теж чарку?

– А мені коли до роботи ставати?

– А ти як думаєш? – посміхнувся Ярослав.

– Та я хоч зараз!

– Зараз не треба. А ось як синці зійдуть – так і ставай! Тільки Гната не бий.

– А за що ж його бити? Гнат хоч і поспати радий, але службу знає.

– Тоді згода! – розсміявся князь, задоволений тим, що все скінчилося мирно.

* * *

– Завтра в похід вирушаю! – від порога оголосив Фока, завалюючись до світлиці постільничого.

– Хай Бог помагає! – спокійно відгукнувся Петро Федорович, чим дещо засмутив товариша, який розраховував хоча б на одну сльозинку з приводу майбутньої смертельної справи.

– Що ти все «Бог та Бог»? Мабуть, коли мені стрілу в груди пустять, Бог її не відверне. Надто вже я йому потрібен, якщо навіть князь мене куди подалі посилає. Як то кажуть, зникне з очей – зійде і з думки!

– А ти, брате, не гарячкуй. Замість того, щоб на князя ображатися, подумай, чим його немилість заслужив. Але я тобі й так скажу – пихи в тобі багато. А в кому пиха живе, той завжди на когось ображений.

– Ну, ти того, не дуже! – розлютився Фока. – Служив я віддано, князя захищав відмінно. Ось цим і пишаюся, а не підстілками, мов деякі інші.

Однак на уїдливе зауваження постільничий не звернув уваги і спокійно мовив:

– Ну ось – знову образився. А ти зрозумій просту річ – своїми заслугами пишатися негоже. Хіба що тебе інші похвалять. Тільки користі від похвальби мало, а ось шкоди – вистачає.

– Це ж чому? – здивувався Фока. – Якщо людина хороша, то їй похвала замість нагороди дається.

– А на мою думку, не нагорода це, а перечіпка на дорозі, через яку багато хто ноги ламає. Адже похвала все людині на заслугу ставить. Навіть красу обличчя, ніби ми самі своє обличчя із глини зліпили. Тому не собою, а Богом хвалися і проси милості.

– Настане час – попрошу, якщо сам не впораюся, – відмахнувся Фока.

– Що значить – сам? Усе собі приписувати – гріх.

– Гріх умикнути, та не можна минути! – хмикнув Фока. – А якщо всю дорогу про гріхи думати, легше померти.

– Воно, може, і легше, та тільки гріх – не сміх, коли смерть прийде.

– А ти мене заздалегідь не ховай! Може, я тебе ще на два життя переживу? Ти ж такий кволий, що тебе двері приб’ють і не помітять... Тьху! Весь настрій споганив!

Із цими словами Фока вискочив зі світлиці й спересердя грюкнув дверима, ніби справді хотів прибити Петра. Але Петро Федорович на це й уваги не звернув, бо був зайнятий важливою справою. Адже поки Фока йшов до дверей, постільничий тричі перехрестив його спину, немов знав, що це їхня остання зустріч перед довгою розлукою...