Просмотров — 144

54-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ОДНООКИЙ
                                
Частина 1

Потрапивши до Вишгорода, Фока не став стрімголов давати відкоша навколишній розбійницькій вольниці, а спершу вирішив довкола оглядітися.

Оглядини пройшли успішно: десять діб він не вилазив із гостей. При цьому йому навіть напрошуватися не довелося, бо найбільш знатні вишгородські бояри, а саме – Путьша, Талець, Єлович, Ляшко, Мироніг, Ждан, Микула, Чудин, Тудор і Радло – вважали за честь запросити до своїх хоромів посланця Великого князя.

Скільки там було з’їдено – мовчимо! Скільки там було випито – тим паче, адже що випите – те вилите! Хоча, правду кажучи, краще вилити, ніж випити, бо вино вину творить. А вина біду живить. Тільки біда не живе одна: перша біда другу родить, а третя – сама біжить.

Ось і до нашого гультяя біди прибігли.

* * *

Прокинувся Фока на одинадцятий день, наче тарган у кориті – весь мокрий і кволий: серденько марширує і крізь горло вискочити прагне, та не вискакує, бо гребує. Адже в роті дохлі миші ночували або кішки – пес їх розбере! І Фока не розбере, що з ним сталося, бо в голові кілок стирчить. А з кілком у голові в гостях вже не потанцюєш…

Словом, погано було гуляці, мов його повісили на гілляці, щоб просохнув, а тут дощ пішов. І хоча б хтось пожалів чи прибив до повної смерті. Та не було таких поблизу. Фока навіть рукою навколо себе понишпорив, але, окрім рідкого бруду, нікого не намацав. Тоді він тремтячими пальцями одне око розтулив і аж крякнув – навкруги темрява непролазна! Точніше, не навкруги, а посередині. А з боків – наче вечоріє. Ніби щось видно, але погано.

«Якщо ніч посередині, треба вбік відповзти – туди, куди ніч іще не прийшла», – крізь кілок у голові подумав Фока.

Але перед тим, як відповзти, він про всяк випадок продрав і друге око. І вмить знову закрив, бо в око бризнуло сонце.

Від переляку Фока Бович миттю протверезів і розплющив обидва ока. Від цього серце з горла гепнулося вниз, а дохлі миші з кішками так засмерділи, що він мало не задихнувся.

А як тут рівно дихати, коли в одному оці – день ясний, а в іншому – ніч непроглядна?

* * *

Сяк-так діставшись до своєї світлиці в будинку княжого тіуна, або, по-нашому, вишгородського мера, Фока Бович вилив на себе жбан колодязної води, вихилив кухоль кислого молока й упав на тапчан, щоб, проспавшись, відігнати ману, яка напосіла на нього.

Однак, проспавши майже до середини наступного дня і протверезівши до ясної прозорості, чи то пак ставши тверезим як скельце, він виявив, що ніч у правому оці стала ще чорнішою.

Тільки це були квіточки. Адже варто було Фоці встати – і ягідки проклюнулися! Завжди чіткий у рухах драбант спочатку зачепився плечем об одвірок, потім перекинув жбан біля колодязя, а на довершення промахнувся ногою повз стремена свого ж коня.

Це сильно його спантеличило. Тоді Фока Бович уперто хитнув головою і вирішив влаштувати справжню перевірку. Насилу опинившись у сідлі, він поклав у тугий лук гостру стрілу й пустив її в берізку, що стирчала неподалік. Але стріла гайнула через паркан і, судячи з нестямного поросячого вереску, влучила куди не треба.

– Оце так... – засмучено протягнув Фока.

– Чого бажаєте? – відразу відгукнувся хтось поруч.