Просмотров — 163

54-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ОДНООКИЙ
                                
Частина 2

Голос лунав праворуч, тож Фоці довелося розвернути коня, оскільки все, що було праворуч, огортала темрява. Ліве око побачило молодого челядника, який зігнувся в послужливому напівуклоні. Розсерджений воїн хотів було уперіщити його батогом, але вчасно одумався. Адже він міг і промахнутися, а виказувати свою біду йому не хотілося: раптом біда мине, а розмови залишаться?

– Ти того... проведи мене до Ждана... ні, краще до Микули. Здається, я в нього вчора бенкетував... – невпевнено мовив Фока, бо вчорашнє пам’яталося погано.

Однак малий попався тямущий. Вловивши сумнів у голосі київського воєводи, якому він був призначений прислужувати, челядник почухав потилицю й зухвало заявив:

– Провести, звісно, можу. Хоч до боярина Ждана, хоч до боярина Микули, хоч до старшого боярина Путьши. Тільки це ні до чого...

– Це ж чому ні до чого? – здивувався Фока.

– Так ти ж учора в боярина Чудина гостював!

– Звідки знаєш?

– Так все місто це пересуджує. Ти ж йому геть ворота вивернув й бика кулаком звалив, – майже не ховаючи усмішки, швидко проговорив зухвалий челядник.

– Якого ще бика? Звідки в боярина бик? Нумо, відповідай, зубоскале!

– Та Биком за дурість бичачу управителя Чудина прозвали. Чудин давно похваляється: мовляв, годі й шукати чоловіка, який звалить Бика. А ти боярина перед усім чесним народом знеславив. Хрясь поміж рогів – і Бик із копит!.. То поїдемо до Чудина чи почекаємо, поки він охолоне?

– Мені чекати ніколи! – спохмурнівши, кинув Фока, розуміючи, що завдання ускладнюється.

Адже спочатку воно було простим, як кисіль порожній, а саме – дізнатися, що він таке вчора з’їв-випив, що тепер одне око сонця не бачить.

* * *

До боярського терему Фока й Митько, як звали молодого челядника, під’їхали водночас. Оскільки челядник шанобливо притримував свого дохлого скакуна, щоб, бува, не обігнати статного і швидкого рисака свого тимчасового господаря. Але ж і той притримував, бо з одним оком сильно не поскакаєш.

Біля паркану Чудина вони побачили мужиків, озброєних сокирами. Обережний Митько відразу сховався за широку спину Фоки Бовича, але, швидко зрозумівши, у чому справа, весело розсміявся:

– Що, знову косяк навскіс?

Йому ніхто не відповів, бо мужики були розпалені справою. Зірвані ворота вже майже приладнали до паркану. Залишалося тільки перекосити їх рівномірно, щоб убік не завалювалися. Тонкими роботами керував чорнобородий здоровань, який обмотав спітніле чоло білим рушником. Не надто зайнятий, він першим помітив Фоку і, ніби зменшившись, прошмигнув мишею на подвір’я.

– Биче, ти чого? – крикнув навздогін криворотий і довгий, як жердина, чоловік із сокирою, але, теж побачивши величезного Фоку Бовича на ставному коні, відразу все зрозумів і від подиву впустив важкий обух собі ж на личак.

Решта виявилися ще кмітливішими, тому провулок умить спорожнів, а ворота, що зачепили міцні плечі працівничків, які кинулись у двір, жалібно заскрипіли й упали на землю.

– Чи ви дурману об’їлися? – грізно гримнув Фока Бович. – Хто ж так гостей зустрічає?

– Так ти ж битимеш... – чи то запитально, чи то ствердно відповів криворотий.

Драбант на таку підозру навіть не знайшов, що відповісти. Але оскільки тривала пауза підозру посилювала, допоміг Митько:

– Не бійтеся, люди добрі! Фока Бович не бити прийшли, а з боярином побалакати.

– А не жартуєш? – вигукнув Бик із-за спин працівників.

– Учора пожартували – і годі! – заспокоїв Фока. – У мене від цих жартів кілок у голові засів. Мені б господаря побачити – і все...

– Так, вино веселить, але голова болить, – розважливо зауважив криворотий. – А господаря немає. Він до боярина Єловича подався, щоб цього неподобства не бачити. Сказав: як полагодимо ворота, так і прийде.

– Та він і до ночі не прийде, а ми й до завтра не полагодимо, – зареготали мужики, але відразу прикусили язики, бо перед ними невідомо звідки виник господар.

– Це хто не прийде? Це я не прийду? Це кого немає? Це мене немає? А я – ось він, перед усіма. На мене не чекають, а я й тут! – цвіркуном заскрекотав Чудин, прозваний так за свою чудакуватість. – А це хто тут у нас? Гості? Женіть їх у кості! Який гість, таке й частування. Як то кажуть, по батькові – пиво, по бабі – брага. Але якщо завітали – ласкаво просимо. Ми добро любимо, та лихо не забудемо. А хто минуле згадає – тому око геть!

– Чому око? – злегка отетерівши від такого напору, запитав Фока, хоча вже почав упізнавати свого вчорашнього гостинного, але занадто балакучого товариша за хмільним бенкетом.

– Ну, не око, так вухо! – легко погодився Чудин і, звернувшись до челядника, який супроводжував незваного гостя, скоромовкою додав: – Митюхо – свиняче вухо, чому ж ти мене не попередив? Тепер хоч у вухо бий, а хліба дай! Тільки ми вчора всі засіки вимели. Нині хоч камінь у черево! Була вина осьмуха, та тепер сухо. Я сам до Єловича просвітлюватися ходив. Не вірите – у людей запитайте. Люди нині все знають: скажеш із вуха на вухо – роздзвонять із кута на кут! Летіла муха-горюха та й дунула у вухо старому діду нову новину...