Просмотров — 133

54-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ОДНООКИЙ
                                
Частина 3

Він би ще довго розливався солов’єм, але Фока хльостко клацнув батогом і рикнув:

– Охолонь, баламуте! Я ж не їсти-пити прийшов. У мене розмова є.

Кинувши швидкий погляд на суворе обличчя гостя, Чудин прикусив язика й раптом із цвіркуна-солов’я перетворився на гостинного господаря:

– То чого ж тоді у воротах стояти? Заходь!

– Слухай, Чудине, – обережно, щоб не промахнутися, присів на лаву Фока, – ти мене бачиш?

– Бачу, – сумно відповів колишній щебетун, бо знав, чим такі розмови закінчуються.

– Добре бачиш?

– Краще бути не може... А ти до чого?

– Та до того, що я тебе одним оком бачу, а іншим – ні! – голос грізного бійця зрадливо затремтів, але Фока впорався із собою й запитав: – А ми вчора з тобою одне пили?

– Одне. Тільки ти два примудрився.

– Це як?

– А так: я чарку – ти дві, я дві – ти чотири, я чотири – ти...

– Стояти! – рикнув Фока, розуміючи, що Чудина зараз понесе.

– Та я ж і так стою, – здивувався боярин.

– Ось і стій, а то скачеш, як жеребець. Нумо подивися, що в мене із правим оком?

Чудин із готовністю втупився у спохмурніле обличчя Фоки Бовича й радісно вигукнув:

– Мертве в тебе око! Мертвісіньке!

– Як так – мертве?

– Не знаю, я ж не лікар. Та тільки воно в тебе не рухається. Ліве бігає, а праве ніби витекло.

– У-у-у! – розлютився Фока. – Як так – витекло?

– Та не гарчи ти заздалегідь, – заспокоїв гостя господар. – Я ж не сказав – витекло, а сказав – ніби витекло. Давай медовухи вип’ємо, воно й затече. Лікарі не дарма те ж тим же лікують. Раз у мене один тесля сокирою ніготь зачепив, так йому наш костоправ весь палець геть відчикрижив. Зате тесля не помер, хоч і брешуть: мовляв, коли небіжчику – супокій, то лікарю – бенкет.

– Може, і мені до лікаря сходити? – із надією запитав Фока. – Мені ж без ока – біда! Нещодавно, не повіриш, у березу не влучив...

– Не ходи! – впевнено мовив Чудин. – Наш костоправ тобі обидва ока геть видере. Зате тоді неодмінно в дерево потрапиш.

– У яке дерево?

– Та зрозуміло в яке – у труну дубову!

– Жартуєш? – насупився Фока.

– Які тут жарти, – сумно відгукнувся Чудин. – Ти спершу не до лікаря, а до знахаря піди. Знахар усе знає. Або до відьми – вона все відає. Є тут у нас одна неподалік. Вона мені зуба заговорила. А так, гаденя, болів, що я мало не здохнув. Так вона мені щось нашептала і травички болотної дала. Та ще наказала опівночі на захід по чортовій дюжині разів наговорювати: «Вовчий зуб, кінський хвіст – що не з’їм, усе піст»...

– Дурість якась!

– Я теж спочатку так думав. А потім зирк – зуб через місяць сам вискочив. Тепер не болить. Щоправда, натомість згага наскочила, аж нутро викручує. Тільки як на мене, то нехай краще пече, ніж болем рве. І потім від печійки перевірений засіб є. Брага називається. Хочеш, наллю?

– Та зажди торохтіти. Як на мене, теж хай краще згага буде, ніж мертве око. Говори швидше, як цю відьму знайти.

– Та простіше грибів! Ховається вона в яру під Ольжиною горою. Ховається добре – відразу не знайдеш.

– То як же я до неї потраплю?

– А ти запитай Велесиху – і тебе миттю будь-яка яружна пика за твої ж гроші проведе. Тільки хрест зніми. Із хрестом вона не любить. На собі випробував... – тут Чудин хотів іще щось додати, але замість цього голосно гикнув.

Видно, добряче до нього згага причепилася...