Просмотров — 145

56-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СІМ БІСІВ У ЧИСТІЙ СВІТЛИЦІ
                                
Частина 1

Князь Ярослав не забув обіцянки, даної Альоші Поповичу під час нічної розмови. Тому рано вранці до світлиці богатиря вже стукав постільничий, але ще раніше туди прийшов Ілля Муромець, щоб не пропустити важливу розмову.

– Заходь, соловейко ранній! – із посмішкою запросив гостя Альоша, дивуючись схожості Петра Федоровича й Тимоша. – Мабуть, із доброю звісткою завітав?

– Хвала славним богатирям! – у пояс уклонився гість. – А звістка буде саме тою, за якою ви до Києва завітали.

– Так завітали ми, щоб доповісти князю про його завдання.

– Може, воно й так, та не зовсім...

– Звідки знаєш?

– Та не важко здогадатися. Мені князь казав, що ти, Альошо, у мене пробачення попросити хочеш за якогось Гориню, нібито дружка мого. Так ось насамперед немає в мене дружка Горині, а потім чи таке чувано, щоб сам Попович у постільничого вибачення просив. Ось я й подумав, що це лише відмовка.

– Влучно! – здивувався Муромець. – Тобі, Петре Федоровичу, не постільничим бути, а радником!

– Куди Бог поставив, там і стою.

– Мудро сказано! – похвалив Ілля і, підморгнувши Альоші, мовляв, зараз ми його випробуємо, додав: – А якщо ти такий мудрець, може, скажеш, навіщо ми тебе покликали?

– Та що ж тут мудрого? – знизав плечима Петро. – Бажаєте дізнатися, як Фоку знайти.

Тут уже здивувалися обидва богатирі. Адже про Фоку вони нікому не казали, так звідки ж постільничий знає їхні таємниці?

Немов читаючи думки, Петро спокійно мовив:

– Князь казав, що послав вас чатувати до лісів чернігівських. Отже, не могли ви про Лихо Однооке не чути. А якщо чули, то вирішили зловити. А якщо ловили, то повз Сучий Брід не проїхали. А якщо не проїхали, то не могли мого брата Тимоша не зустріти. У Тимоша ж із Лихом свої рахунки, бо, на його погляд, той Аксюту вкрав і племінничка мого Федька сиротою залишив. А вже Тиміш не міг не розповісти, що нібито Лихо зовсім не Лихо, а колишній голова приворотної варти Фока Бович. А з Фокою Бовичем тільки я близько і знався. Отже, повз мене ви пройти ніяк не могли. А щоб князя марно не турбувати, вигадали про перини з пера жар-птиці та ще якогось Гориню приплели. Одначе свого домоглися: ось він я – перед вами!

* * *

Від такого пояснення богатирі украй розгубилися. Адже одна справа – у чистому полі з ворогами битися, а інша – вигадками займатися. Із цією справою вони були знайомі мало, але чули, що є такі розумні люди, які не тільки злодія на чисту воду виведуть, але й мічену блоху на кудлатій псині зловлять. Та не руками й ногами, а мізками знайдуть.

І ось такий слідчий-розумник стоїть зараз перед ними й думки вгадує. Муромець це відразу зрозумів, зате Попович поки сумнівався. А щоб зміцнити чи цілковито розвіяти свої сумніви, він ступив до маленького постільничого й підніс до його носа богатирський кулак.

Муромець було підхопився, аби допомогти кволому гостю, але Альоша розсміявся й по-дитячому завзято вигукнув:

– А ось вгадай, що в кулаці?

Тільки Петра хитромудре запитання не заскочило зненацька. Він посміхнувся і спокійно відповів:

– Долоня.

– Точно! – зрадів Альоша і, розтиснувши кулак, показав Іллі голу долоню. – Дивися, швидко здогадався! Але ж загадка хитра: у кого не питав – ніхто не відповів. Тільки головами трясуть і мукають нісенітницю.

– Так то не загадка мудрована, а кулак у тебе великий, – посміхнувся Ілля. – Думаю, що й Петро Федорович чимало заковик знає, щоб тебе спантеличити.

– То нехай спробує, а там подивимося! – палко вигукнув Альоша.

– Краще давай я тобі загадаю, щоб дорогого гостя не обтяжувати.

– Давай! Умить розгадаю – я ж на загадки мастак!

– Тоді слухай: народився – не хрестився, помер – не врятувався, а Христа носив. Відповідай, хто такий?

Альоша відкрив було рота, але знову закрив і наморщив лоба. Його губи беззвучно ворушилися, і було видно, що в його голові, як муха об скло, б’ється думка та щілинки ніяк не знайде.

Коли пауза затягнулася до цілковитої непристойності, постільничий ледь чутно кинув:

– Віслюк!

Тільки в Поповича був музичний слух.

– Хто віслюк? – образився він і могутньою горою пішов на Петра Федоровича.

– Та не ти! – заступив йому дорогу Муромець. – Віслюк – це який народився – не хрестився, помер – не врятувався, а Христа носив. Ти ж, Альошо, тут за жодною статтею не проходиш. А ось що Святе Письмо не сам вивчав, а Якима вголос читати змушував – це погано.

– Чому?

– Та тому, що повз вуха пропустив, як Христос на віслюку до Єрусалима уїхав. А віслюки не хрестяться й не рятуються. Правильно, Петре Федоровичу?

– Істинно так! – серйозно відповів постільничий, після чого відхідливий як дитя Альоша весело розсміявся.