Просмотров — 110

57-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РОЗДЕРТА ДУША
                                
Частина 1

– Довго ще? – запитав Фока приблизно через дві версти. – Ноги вже упріли.

– Ногами кульгати – не на коні скакати, – зареготав Яр, намагаючись хоч на словах помститися за нещодавню ганьбу. – Настане час – прийдемо!

– Гей, ти легше, а то загнуздаю й на хребті доїду!

– Та не сердься, – стишив голос відьмак, – може, я теж трохи стомився.

– Тоді не лізь на рожен, – примирливо мовив Фока і, щоб змінити русло розмови, запитав. – А куди твої дівки поділися? Були-були й загули.

– Та пішли одного чоловічка відвідати. Тільки вони раніше за нас удома будуть – у молодих кобилок копита швидкі.

Однак це була напівправда. Відьмак навмисне повів Фоку петлястою дорогою, щоб без провідника той не знайшов яружного лігва й не привів непроханих гостей. А ось відьмочки чкурнули навпростець, аби попередити господиню про багату здобич. Власне, задля того вони і кружляли торжищем, щоб знайти заїжджого чоловічка й заманити його до Велесихи. Тільки цього разу їм попався не простий чоловічок, а хрещений, про що виразно говорив срібний ланцюг на могутній шиї драбанта.

* * *

Довів відьмак Фоку, коли вже добряче посутеніло.

– Зустрічай, господине! – крикнув від порогу відьмак. – Я нині не один, а зі знатною людиною. Його, здається, хтось наврочив – правим оком не бачить. Допомогти треба.

– Здрастуйте! – із величезним зусиллям виштовхнула Велесиха ненависне слово й через силу посміхнулася.

Відьма вочевидь хотіла справити враження на дорогого гостя. На ній був розписаний сарафан, плечі прикривала хустка з начосом, шию обвивали дорогі намиста, а на голові гордо сиділа кичка – кокетлива шапочка з ріжками.

– Мир дому! – привітався Фока.

– Нам мир ні до чого, – скрививши пику, відповів відьмак, але відразу отримав від чаклунки такий заряд наврочення, що його навіть злегка перекосило.

– Чому ж? – проспівала Велесиха. – Нам мир до вподоби, та тільки чорна корова його знову поборола.

Фока зрозумів лише першу частину загадкової фрази, а ось Яр відразу втямив, що господиня каже про чорну ніч, у настанні якої була і його заслуга – не дарма ж він так довго водив гостя лісами. Відьмак навіть спробував самовдоволено посміхнутися, але перекошена пика не дала.

– Ти чого корчишся? – запитала Велесиха. – Іди краще повітрям подихай, аби нам повітря не псувати.

Однак сказала вона це не через піклування про здоров’я гостя, а для того, щоб відьмак постояв у дозорі, поки вона чаклуватиме.