Просмотров — 137

57-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РОЗДЕРТА ДУША
                                
Частина 2

Коли Яр вийшов, Фока боязко і плутано, що на нього було не схоже, мовив:

– Мені б око поправити... А то князь прожене... Куди ж я піду, коли тільки бити вмію?.. А без ока бити – самому битим бути...

– Око зробимо, не засмучуйся! Тільки справі перешкодити можуть.

– Хто? – стрепенувся драбант і, стиснувши кулаки, мовив. – Та я будь-кого вкорочу, якщо швидше не осліпну...

– Не осліпнеш, тільки спершу перешкоду прибери. Бачу, ти на собі срібло носиш, а срібло шкідливе для ока.

– Яке срібло? – не зрозумів Фока.

– Та ось, на шиї в тебе теліпається.

– Хрестик натільний! – нарешті здогадався драбант.

Від цих слів чаклунку пересмикнуло, але вона прикусила губу і якомога спокійніше сказала:

– Не знаю, що в тебе там, тільки знімай срібло й за поріг винось. А краще – за ворота. Не бійся, не вкрадуть – там Яр повітрям дихає, він і постереже. Ну, чого стоїш? Або виконуй, або полотном дорога!

– Гаразд, – зітхнув Фока і, знявши хрест, вийшов за поріг.

Отже, правий був Чудин, коли попереджав, що чаклунка хрестів не любить...

* * *

– Ось так краще! – пробурчала Велесиха, коли гість повернувся. – Тільки перед серйозною справою нумо спершу вина вип’ємо, а то день був важкий. Поховали нині чоловічка хорошого. Одне шкода – дурнем жив і дурнем помер.

– Чому? – здивувався Фока, радіючи, що замість страшного лікування йому доброго вина пропонують.

– Та прийшов би до мене, і хвороба б минулася, – пояснила чаклунка, наповнюючи кубки.

– Чому ж не прийшов? – запитав драбант, перехиляючи в себе чаклунську отруту.

– Тому що грошей пошкодував, – відповіла чаклунка і, щоб перевірити, чи подіяло зілля, додала: – А в тебе гроші є?

Як вона й очікувала, Фока не відповів. Його голова впала на груди, а з ніздрів бризнули два кров’яні струмки, як нещодавно в Яра.

– Добре спрацьовано! – прогарчала в утробі Велесихи сатанинська труба. – Тепер він мій – заходь!

Чаклунка почула дробовий стук і побачила страшні чорні тіні, які стрімко залітали до ніздрів нерухомого Фоки. Дорогою вони злизували кров’яні струмки, від чого обличчя драбанта раптом стало білим, як крейда.

* * *

Коли мало не через добу Фока отямився, він не згадав учорашнє. Та й позавчорашнє теж, не кажучи вже про більш віддалені дні. І причиною тому був не стільки отруйний вовкобій, скільки роздерта душа. Адже душа і є людиною з її спогадами, звичками, жестами, ходою, говіркою, сміхом, плачем і ще сотнею найдрібніших штрихів, які й роблять нас нами.

Тому, впустивши до своєї душі бісів, Фока припинив бути Фокою, а перетворився на невідомо кого. До того ж цей невідомо хто майже перестав говорити. Адже він ураз втратив пам’ять, тому і сказати було нічого. Зате його кулаки пам’ятали, чому їх учили, і одного разу так почастували Яра, що той місяць лежав на печі й харкав кров’ю.

Тому чаклунка вирішила позбутися нахлібника, але не без вигоди для себе. Їй конче були потрібні працівники, а точніше раби, для обробки отруйної галявинки. Ось вона й наказала Фоці йти до чернігівських лісів, аби наловити там десяток-другий жінок і чоловіків. А щоб їх не шукав ніхто, напоумила розкидати в хащах цвинтарні кістки й поливати землю звірячою кров’ю. Мовляв, убити – і всі квити...

У відповідь біснуватий лише мовчки кивнув і вирушив у дорогу. А як же він до Сучого Броду дістався? Так сатана допоміг! Адже він знав, що Фока закохався в Аксюту – невістку його заклятого ворога, молитовника Петра Федоровича. Ось він і вирішив помститися.

Для цього потрібно було лише дочекатися, коли до Фоки пам’ять повернеться, а потім зіштовхнути його на лісовій стежці з Аксютою.