Просмотров — 201

58-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БРАТ – МІЙ, ТА РОЗУМ – СВІЙ!
                                
Частина 1

Богатирі довго відсиджуватись у Києві не збиралися. Дуже вже їм кортіло знайти Лихо Однооке, особливо Альоші, який не міг собі пробачити, що відпустив чудовисько, коли воно саме йому на голову впало.

Однак відразу кинути стольний град не виходило, адже в небезпечну путь треба й зібратися путньо.

Спочатку, звісно, наїстися гарячих борщів і м’ясних харчів – хоч і на воді, аби на сковороді. І поспати вдосталь, бо як спиться, так і можеться. А ще в лазні дерев’яній на кам’яному пару дубовими віниками побитися. Адже не дарма кажуть: лазня – друга мати, вона кістки розпарить і все тіло розправить!

Але ж і душа повинна духом зміцнитися! А здоровий дух не там, де сила, а де покаяння. Хоча подумати: у чому богатирям каятися? Та в усьому! І у справах не кращих, і в думках злощасних. А чому тут дивуватися: якщо перша людина гріха не минула, то й остання не обійде.

Тому не вірте, що є на землі безгрішні люди, якими декотрі прикидаються, хоча самі грішні, як чорні горщики. І гріх не сміх – він душу хробаком точить. А дірява душа не варта і гроша.

Так що Муромець і Попович до храму щодня ходили: молитви почитати і причаститися Хлібом щоденним і Духом вічним.

* * *

А потім треба ж і до лісової битви підготуватися. Але це справа для бувалих бійців звична, до того ж у них і помічники були.

Відразу після розмови з постільничим подалися богатирі до подільської кузні. Там Гліб коней перекував і діри в кольчугах закрив. А Вавило мечі з ножами нагострив. Тепер упусти волосинку на вістря – волосинка навпіл розлетиться.

Ну, і деякі дрібниці підлагодили. Хоча дрібницями не Вавило і Гліб, а їхні підмайстри займалися.

Три дні на все про все пішло. А там і тиждень пролетів, бо не бажав князь із богатирями так швидко розлучатися. Адже що не кажи, а з Муромцем і Поповичем якось спокійніше державою правити.

Однак настала й година прощання. Ярослав зажурився, але не показував цього, і наставляв мудрим словом своїх богатирів. Та тільки говорити ще не закінчив, як знадвору долинули грубі голоси, які на повну силу перекрикував Ярема – нинішній голова приворотної варти:

– Сказав – не пущу, отже, не пущу... Князь із Муромцем і Поповичем прощається... І що з того, що потрібні... Вони всім потрібні до зарізу, а ви, дивлюся, не надто важливі – онде пики які розбійницькі... Чекайте тихо за воротами, а то розвели крик, як курки на сідалі...

– Хто це на вас чекає? – насупився Ярослав, жалкуючи, що гарну промову перервали.

Ілля глянув на розсердженого князя й раптом згадав, як багато років тому він так само стояв перед Володимиром Красним Сонечком, а Олав Гарфагр, що означає Гарноволосий, із таким самим шумом заводив у двір полоненого Солов’я з його розбійниками. А згадавши, посміхнувсь у вуса, адже давня історія майже точнісінько повторювалася.

– Схоже, розбійнички заявилися, яких ми за твоїм наказом у полон узяли, – заспокоїв Муромець князя.

– Дотримала лісова вольниця слова! – зрадів Попович. – Отже, буде тобі, Ярославе, поповнення. Тільки нехай їх твій воєвода ратній справі трохи підучить.

– То чого ми стоїмо? – пожвавішав князь, згадавши розповідь богатирів про лісову сутичку, під час якої отаман Лютий отрока Бажена зарізав. – Гайда дивитися на нових ратників!

* * *

І дійсно, на подвір’ї шуміли ті самі розбійнички, яких ущент розбили богатирі. Однак урок пішов на користь: колишня вольниця, побачивши князя, покірно схилила буйні голови, та й Лютий дорогою цілком утратив свій гонор. До того ж став він худим і блідим: певно, рана, завдана Поповичем, не хотіла гоїтися і рвала розбійника своїми безжальними кігтями. Однак Альоша довго сердитися не вмів, тому, обернувшись до Ярослава, мовив:

– Накажи, князю, отамана до лікаря відвести. А то, крий Боже, до суду не доживе!

– До лікаря його! – не гаючи часу, розпорядився Ярослав. – А цих спершу до лазні – вошей потруїти, потім перевдягнути й нагодувати!

– Хвала Мудрому Ярославу! – безладно привітали мужики князя й гепнулися йому в ноги.

Слідом почулись окремі голоси:

– Кров’ю спокутуємо...

– Вірою та правдою...

– Постоїмо за батьківщину...

Проте кричали недовго, бо сильно до лазні свербіло, куди вічно сонний Гнат і повів розбійників, які відразу повеселішали.

Та й не розбійників, а нових князівських ратників!

Тричі почоломкавшись із князем, богатирі закинули перекидні торби, а потім і самі в сідла заскочили.

– Іго-го! – весело заіржала Стрілка.

– Ого-го! – струснувши гривою, погодився Бурушка й пішов до воріт статечним кроком, аби нікого, бува, не прибити.

За воротами ж вони додали швидкості, а вже за околицею і взагалі пішли в повний скок, аж у вухах засвистіло.

– Гарно! – крикнув Альоша, розсікаючи мечем повітря.

– Гарно! – погодився Ілля, вдихаючи на повні груди пружний вітер.

Далі, до межі лісу, скакали мовчки, бо на повній швидкості сильно не поговориш.