Просмотров — 268

58-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БРАТ – МІЙ, ТА РОЗУМ – СВІЙ!
                                
Частина 2

Сучий Брід знайшовся швидко – і двох днів не минуло. А синка Тимоша, чорнявого Федька, богатирі ще швидше відшукали. Точніше, він їх сам помітив із високої груші, де збивав соковиті плоди разом із нерозлучним білявим Сеньком-Біляшем. А помітивши, від радощів закричав так, що всіх дворових пустобрехів розбудив! Ось і вийшло, що зустрів Сучий Брід дорогих гостей як годиться – із оркестром.

Хай і собачим, а все одно добре вийшло. Оскільки не любили богатирі, коли села тишею зустрічають. Бо сільська тиша завжди про погане свідчить: або чума всіх поклала, або бусурмани вирізали...

– Як живеш-можеш? – із посмішкою запитав Муромець, підкидаючи на крутий круп Бурушки Федька, який скотився з груші.

– Добре живу-можу! Тільки без татка тяжко.

– А де ж твій татко? – здивувався Альоша, закидаючи на Стрілку білявого Сенька, щоб тому не образливо було.

– Так до лісу за грибами-ягодами пішов! – випередив Федька білявий хлопчик, який любив верховодити.

– Цить! – ласкаво ляснув хлопчика по маківці Попович. – Не з тобою розмовляю. Давно пішов?

– Та вже третій день, – сумно мовив Федько.

– Гаразд, до ранку почекаємо, а потім шукати підемо, – підсумував Ілля й кинув виразний погляд на Альошу.

Той відразу погляд зрозумів: мовляв, гриби-ягоди – лише відмовка, а насправді Тиміш Аксюту шукає. Отже, не втрачає віри, хоча надії мало...

* * *

Тимофій Федорович заявився ближче до ночі – змучений весь, очі червоні від недосипання, щоки впалі від недоїдання. Але козуб грибів-ягід приніс, аби синочка не засмучувати. Від триденної втоми він навіть не здивувався богатирям, які всього двадцять днів тому до Києва поїхали. Але й богатирі не стали докучати господарю питаннями, а мовчки виклали на стіл столичний харч і полягали спати, щоб голодного Тимоша не бентежити. Та і який із голодного зиск, адже давно відомо: хто холодний і голодний – той князю не слуга...

Але хоча Ілля з Альошою лягли раніше, Тиміш за корінною сільською звичкою ще раніше встав. Дрова наколов, піч затопив, борщу пісного наварив, хату прибрав, а тепер розповідав Федьку, що в лісі бачив.

– На скажену лисицю напоровся. Її біси зсередини всю з’їли – худа, хутро клаптями, із пащі піна лізе. Ледве встиг на дерево заскочити, і то, зараза, за личак ухопила.

– А якби за ногу? – тремтячим голоском запитав Федько.

– Якби за ногу, сказився б твій татко й весь Сучий Брід сказив.

– І мене?

– Тебе б не зачепив – ти ж моя кровинка, а скажені самі себе не кусають. Тільки пообіцяй татку, що до лісу не ходитимеш.

– Та ніколи в житті! – обійнявши батька за шию, прошепотів Федько, – адже й матінка наша в лісі згинула...

– Нічого, – зітхнув Тиміш, – знайдемо матінку, навіть якщо весь світ обійти доведеться.

– Ось і ми через це, – неголосно мовив Ілля, який уже сидів на лежанці й слухав розмову. – Разом шукатимемо, якщо згоден.

– Та як же мені не погодитися? – стрепенувся Тиміш, не вірячи власним вухам.

– А не боїшся, що далеко йти доведеться? – запитав Альоша, звішуючи ноги з печі.