- Просмотров — 207
58-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ
БРАТ – МІЙ, ТА РОЗУМ – СВІЙ!
Частина 3
– Це добре, тільки піший кінному не товариш, – перервав його Ілля. – Ми ж у сідлі, а ти в личаках.
– Так і в мене кобилка є. Веселкою кличу. Вона, звісно, поруч із вашими коняками малесенька, а для сідла все одне місце є. Щоправда, моя Веселка того...
– Зажурилася? – розсміявся Попович. – Чи здохла?
– Гірше! Її Жбан забрав.
– Який іще жбан?
– Узагалі-то, його Федотом звуть. Тільки наш Федот – жмикрут. Усе в себе тягне, як жбан воду. Ось його так і прозвали. До того ж Федот наїв такий живіт, що з якого боку не дивися – жбан та й годі.
– То він і кобилу твою проковтнув?
– Удавиться! Просто я йому за хліб трохи заборгував. Як Аксюти не стало, ми з Федьком у нього щодня по короваю беремо. Сам спекти пробував – якось не склалося. Зате за грибами ходжу й рибку ловлю...
– Багато заборгував? – запитав Ілля.
– Три дюжини, а за дві вже рибкою розрахувався.
– Кобилу – викупимо! – пообіцяв Муромець.
– А буде комизитися – випоремо! – додав Попович. – А на кого Федька залишиш?
– Та він і сам чоловічок дай Боже. Рибку, щоправда, поки тягає дрібну, але і дрібна рибка краще за великого таргана. І потім за ним бабця Маланка постежить, та Сенько догляне. Вони хоч і гамселяться часто-густо, зате друзі – не розлий вода!
– Доладно виходить, – промовив Ілля й раптом зробив пальцями Федьку, який наставив вушка, козу рогату.
Хлопчина, заслухавшись, від несподіванки здригнувся і впустив велику дерев’яну ложку, затиснуту в маленькому кулачку.
– Страшно? Ото ж бо! Тільки далі ще страшніше буде. Тому біжи до свого Сенька, а то він скоро з паркану гепнеться – закрутився весь від цікавості. А ми ще трохи з твоїм татком побалакаємо.
* * *
Коли хлопчина вискочив надвір, Ілля повільно, немов добираючи слова, мовив:
– На серйозну справу йдемо, Тимофію Федоровичу. Схоже, Лихо – це і справді княжий драбант. А Фока був чоловіком міцним. Його веслом не переломиш і конем не переїдеш. Тільки це півбіди. А біда в тому, що, за міркуваннями твого брата, у Фоку біси вселилися. Так що схопити його буде важко. Адже біс одним нігтем гору зіпхнути може. Щоправда, сильна віра і дві гори зрушить, та наша поки слабка – берізку не зламає. Тому будемо сподіватися на Божу допомогу, до якої, звісно, своє вміння докладемо. Готовий?
– Готовий!
– Тільки є ще одне міркування. Фока відлюдькуватим був – люди його боялися. Один Петро Федорович на нього вплив мав. Ось ми з Альошою й подумали: що буде, коли Лихо братика твого побачить? Тут є різні думки. Альоша вважає, що біснуватий і Петра Федоровича розірве. А я думаю, що не посміє або хоча б на мить завагається. Але нам і миті вистачить, щоб його скрутити. А без братика ніяк – надто лиходій швидкий.
– То чого ж ви його не прихопили? – іще не розуміючи, куди хилить Ілля, запитав Тиміш.
– Як не прихопили? – заперечив Альоша. – Так ти ж він і є! Вбрання Петра одягнеш, і Лихо ніколи в житті підміни не помітить.
– А якщо помітить – точно не минути лиха. Бо зненавидів мене Фока через мій язик, а ще більше – через Аксюту.
– Не помітить, – заспокоїв Тимоша Попович. – Він же тебе раніше двома очима бачив, а тепер одним дивитися доведеться.
– Усе, звісно, добре складається, та тільки на мене сумніви напосідають: чи впораєшся ти з такою справою? – похитав головою Муромець. – Адже ви тільки зовні схожі, а зсередини різні...
– Впораюся! Петро хоч і брат мій, та розум у мене свій. А сільський розум мудріший за міський, бо силу від землі бере й небом дихає.
* * *
На тому розмова й закінчилася. А далі все просто було.
Жбан, побачивши богатирів, спершу побілів від страху, але коли гроші, віддані за Веселку, порахував, то почервонів і від радощів аж дві хлібини на дорогу дав.
А Сенько пообіцяв, що друга вірного Федька образити не дасть, і сам не ображатиме.
І тільки глуха Маланка мовчала й головою хитала, мовляв, їдьте спокійно, мовляв, за хлоп’ям такий нагляд буде, що й боярському синку не снився...
