Просмотров — 217

59-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ГОЛКА В СІНІ
                                
Частина 2

Наступні два дні теж виявилися порожніми, як і безлюдний ліс, де навіть розбійники не водилися, бо їх Лихо настрашив.

– Так ми його довіку не знайдемо! – заявив Тиміш біля вечірнього багаття. – А коли припаси закінчаться, доведеться не Лихо шукати, а зайців на обід.

– Говори до ладу, що надумав? – запитав Ілля.

– Зібралися думу думати кулики, на болоті сидячи, – співуче мовив Альоша. – Що тут думати, коли все й без того зрозуміло. Лихо в лісі ховається – так?

– Так, – погодився Тиміш.

– А ми ліс гребінцем чешемо – так?

– Так.

– Отже, знайдемо! – ляснув по коліну Альоша.

– Звісно, знайдемо! Голку в сіні теж знайти можна, якщо на те життя витратити...

– Або на неї сісти, – невесело посміхнувся Попович.

– Отже, треба починати спочатку, – не помічаючи жарту, задумливо мовив Тимофій Федорович, – тільки з іншого кінця...

– І все? Ну, бачу, в тебе думалка як решето працює: просіяв – і порожньо! – вигукнув Альоша з таким дитячим азартом, що образитися на нього було важко.

– Стривай, нехай договорює, коли почав, – зупинив Поповича Муромець. – Не бійся, Тимофію Федоровичу, розповідай далі.

– А я й не боюся, – глухо мовив Тиміш. – Смерті боятися – на світі не жити. А мені пожити ще трохи треба, щоб дружину обійняти... або поховати по-людськи.

Тимофій замовк, але богатирі його не підганяли.

Ілля підкинув сушняку до багаття, що догоряло.

Альоша, задерши голову, мовчки роздивлявся Стожари, або Качине гніздо, як це сузір’я величав його друг Яким, що саме розпалювалися. Відшукавши Полярну зірку, Попович тяжко зітхнув. Мабуть, згадав, як казав йому колись Яким, що не зірка це зовсім, а кілочок, довкола якого бродить лось на прив’язі...

* * *

– Ось що я надумав, – нарешті перервав мовчання Тиміш. – Був у нас Фока, а стало Лихо. Тільки як, хто пояснить?

Замість відповіді богатирі перезирнулися і знизали плечима. Трохи почекавши, сільський слідопит повів своєї:

– Петро казав, що коли Фока почав челядь ображати, князь його воєводою до Вишгорода відправив. Отже, там щось таке трапилося, через що він і згинув!

– Ну! – нетерпляче вигукнув Альоша, бо Тиміш знову замовк.

– Не нукай – не запряг! – зухвало відповів той, відчуваючи, що його слово, немов уміло пущена стріла, досягло цілі. – А що там сталося, ніхто не знає... окрім того, хто знає!

– Оце закрутив! – із досадою крякнув Попович.

– Як закрутив, так і розкручу! Адже не небом Фока літав, а землею ходив, із людьми знався. Може, випив із кимось, він у цій справі мастак, а може в око комусь дав – до цього він звичний. І якщо ми таких знайдемо, вони нам правильний слід покажуть!

– Гарно розкрутив! Не гірше за свого братика! Ілле, а ти як думаєш? Овва, та він уже влігся! Рано ж іще...

– Саме час, – відрізав Муромець. – І ви лягайте.

– Чому? – здивувався Альоша. – Я ще на небо подивитися хочу. Краса ж яка!

– Тому, що завтра вставати на світанку!

– Та рано вранці весь ліс у росі, і ми до кісток змокнемо! Ні, я краще сонця дочекаюся і з ним піднімуся.

– Так ми ж не лісом ходитимемо, а Вишгородом. Може, і знайдемо того, хто знає. Дивись, як Бурушка вухами пряде, – отже, і він згоден..