Просмотров — 207

60-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

НЕНАСИТНИЙ ЛУК’ЯН
                                
Частина 1

– І куди тепер? – запитав Альоша, коли вони проминули міські ворота. – Ех, знати б, у кого питати...

– Ось у знаті й запитаємо, – схвально ляснув друга по плечу Муромець. – Якщо Фока за княжим наказом прибув, то із простими допевне не знався.

– Цікаво, а хто тут такий знатний, що міг із княжим посланцем приятелювати? – підхопив думку Попович.

– То давайте навідаємося до тіуна й запитаємо, – запропонував Ілля. – Як думаєш, Тимоше? Чи свою думку маєш?

– А як же? – навіть образився той. – Обов’язково маю! Тільки ви ж мені слова сказати не дали...

Досвідчений розвідник кинув сердитий погляд на богатирів, які засоромилися своєї помилки, і вигукнув:

– До тіуна їхати треба!

* * *

Однак виявилося, що з того часу, як Фока у Вишгороді побував, тут уже два тіуни-намісники змінилися. А нинішній, Лук’ян – уродженець града Новгорода, усього місяць як на посаду прийшов. Тому про справи давні він знати не знав. У нього до інших справ гаряча цікавість була, оскільки виявився Лук’ян здирником, чи то пак до хабарів ласим. Про таких нахабних грабіжників у народі говорили: «Назар усе один злизав», – і спересердя додавали: «Собака хапає, а ситим не буває».

Коли пронозливий Лук’ян зрозумів, що приїхали богатирі не з ревізією, а розпитати про справи минулі, то і справді вирішив неочікуваним гостям допомогти, аби вони швидше з Вишгорода забралися. Адже про Муромця й Поповича він давно чув. Отож, знав, що делікатному поводженню вони не навчені: можуть святу правду рубонути, а можуть – і голову з плечей, тим паче є за що.

* * *

– Погано, гості дорогі, що мене тут раніше не було, коли ваш Фока зник, – поважно мовив Лук’ян, саджаючи небезпечну трійцю за багато накритий стіл.

– І що б ти зробив? – запитав Муромець.

– Як що? Винних – до острогу, невинних – на дибу.

– Як це – невинних на дибу? – скинувся Альоша.

– Хто сказав «невинних»? Я сказав? Це вам, певна річ, причулося. Прислуга так посудом гримить, що слів не розібрати. Нумо, тихіше човгайте, якщо під різки не хочете!.. Я кажу: особливо винних – на дибу. Але де їх узяти, коли стільки часу спливло?

– А ти накажи найбільш знатних городян покликати, які тут давно живуть, – озвався Тиміш. – Може, хтось щось і згадає...

Лук’ян із ненавистю глянув на дрібного мужичка, у якому відразу визначив небезпеку, але стримався і сказав солодким голосом:

– Так час незручний. Обідній час. Що ж мені їх із-під столів тягти?

– Тягни! – ляснув долонею по столу Муромець, від чого столовий посуд підстрибнув, а миска господаря й узагалі повелася дивно: підстрибнути-то вона підстрибнула, та тільки опустилася не на стіл, а на великий живіт Лук’яна, густо змастивши його м’ясною підливою.