Просмотров — 175

60-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

НЕНАСИТНИЙ ЛУК’ЯН
                                
Частина 2

Незабаром усі вишгородські багатії зібралися. Серед старих знайомих, проте, не вистачало Путьши й Тудора, але в кожного з них знайшлися на те вагомі причини. Тудор не зміг прибути, бо минулої зими до ополонки потрапив. Його, щоправда, за годину витягли, а він усе одно взяв і помер.

Та й Путьші наказ градоначальника був як мертвому припарка, бо Путьша п’ять років тому кому треба сунув у лапу й до Києва перебрався, від чого ніс задер і впритул колишніх земляків не бачив. Ось що значить високо злетіти! Хоча півень як не злітає, а до орла не дострибне.

Одним словом, полетів Путьша до стольного града. Пощастило людині...

А решті – не дуже. Вишгороду й місяця вистачило, аби відчути чіпку хватку Лук’яна, якому влада була як солодощі, а солодким досхочу не наїсися. Тому бояри й купці стояли біля дверей зали й переминалися з ноги на ногу, із тяжким серцем чекаючи чергового полегшення своїх нехай і не худих, але не безрозмірних капшуків.

– Тільки вчора ж давали! – раптом вигукнув найбільш жвавий на ім’я Ляшко.

– Та чого ти лізеш поперед батька в пекло! – із досадою перервав його тіун, але було пізно.

– Багато дали? – грізно запитав Муромець.

– Скільки б не дали – усе наше, – буркнув боярин Єлович.

Решта, відчувши, що богатир не дозволить їх образити, перебиваючи один одного, загомоніли про наболіле:

– Хоч би до князя дійшла копійчина – не так би прикро було!..

– Як біснуватому – ніж, так лукавому – владу!..

– Ми до Лук’яна ногою, а він до кишені рукою!..

– Качиного зоба не нагодуєш!..

– У нього будь-яка провина коштує бочку вина, а без провини – півбочки! ..

– На чужий шматок роззявляє роток.

– Життя на нитці, а прибуток на думці!..

Поки бояри й купці кричали, Лук’ян крутився на стільці, ніби карась у киплячій олії. Він би втік, та ось біда – двері богатирі перекрили. Він би у вікно, та вікна такі, що голові не пролізти, а до голови ще й черево прикручене!

– Не занапащайте, браття! – закричав градоначальник, відразу втративши свій владний вигляд, і раптом від переляку замекав щось безглузде. – Я ж вам як батько рідний. А хто батькові не допоможе, той йому не син!

– Здрастуйте, татку! – пустотливо вигукнув Ляшко, підбіг до Лук’яна і стиснув бідолаху в таких міцних обіймах, що в того пузо за всіма швами затріщало.

– Може, покараємо жируна? – голосно запитав Альоша і з надією подивився на Муромця.

– Ні! – обтрушуючи з бороди злодійські крихти, сказав, як відрізав, Ілля. – Наша справа – у чистому полі супостатів страчувати. А тут нехай судді князівські верховодять.

Почувши таке, градоначальник повеселішав і гидливо відсторонив жвавого Ляшка. А чого б йому не повеселішати, коли із суддями він говорити вмів, адже сам уже встиг і суддею побувати, і підсудним. Нічого, поїдуть богатирі, і заплачуть купці-бояри кривавими сльозами, бо так їм труснути капшуком доведеться, що капшук стане порожнім. А коли капшук порожній, уста миттю закриваються!