Просмотров — 407

60-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

НЕНАСИТНИЙ ЛУК’ЯН
                                
Частина 3

Та тільки недовго злодію радіти довелося. Краєчком ока він раптом помітив, що небезпечний дрібний мужичок щось шепоче на вухо Муромцю. Лук’ян селезінкою відчув нову неприємність. І передчуття не зрадило. Ілля Іванович став на весь свій богатирський зріст і гучним голосом, від якого коні сахаються, наказав:

– Нумо, тягни все із льохів і засіків! Та не пісний борщ, а жирні харчі. Якщо пройду й хоч зернятко знайду, не минути лиха тобі, господарю!

Альоша відразу все зрозумів. Він по-молодецьки свиснув і, помахом руки запросивши бояр за стіл, проспівав своїм сильним і красивим голосом:

– Не бійтеся – їжте-пийте! Господар усіх шанує і всіх пригощає. Коли грошей не знайдемо – заберемо наїдками!

– Тільки зайве пузо для нас – тягар, – буркнув у відповідь Єлович.

– Хай у льосі посидить, поки ми наші гроші від’їмо, – розважливо сказав Микула.

Альоша сперечатися не став. Могутньою долонею він згріб Лук’яна за комір і, злегка ляснувши, виштовхнув державного злодія за двері.

– Як же ми тепер без тіуна будемо? – зойкнув боярин Ждан. – Хоч якась, а влада.

– Так будь-яка влада від Бога, – розважливо мовив Єлович. – І якщо нам погану поставили, то самі винні. Над своїм капшуком тряслися, а вбогим і голодним копійки не витрусили.

– Ось нас Бог через Лук’яна й розворушив, – додав Талець.

– А що наш тіун до казни державної лапу запустив – це хіба добре? – уже маючи на увазі відповідь, вигукнув жвавий Ляшко.

– Це погано, – погодився з його відповіддю Ілля. – Отже, зробимо так: Лук’яна в лазні замкнемо, бо до острогу без суду права не маємо. До Києва гінця відправимо з моїм донесенням. А поки князь справу розсудить, поставимо над Вишгородом...

Тут Муромець замовк і виразно обвів поглядом бояр.

– Єловича! – загомоніли всі, окрім Єловича, який вигукнув ім’я Микули. – Єловича ставимо... Чоловік серйозний... А головне, багатий – йому красти резону немає... Та й не вміє він... Єловича давай!..

Муромець підніс руку, змусивши пристрасті влягтися, і спокійно промовив:

– Отже, доки князь справу розсудить, поставимо над Вишгородом боярина Єловича. І піднімемо кубки за нового намісника!

– Чи не зарано? Раптом у Ярослава інший розрахунок? – засумнівався Єлович.

– На кожен день своїх турбот вистачить, – заспокоїв його Ілля. – Сьогодні ти намісник, а завтра...

– Теж намісник, тільки із княжою грамотою! – посміхнувся Альоша. – Князь Муромця поважає, то навіщо йому тіуна міняти, якого Ілля Іванович пригледів?

* * *

На цьому серйозні розмови закінчилися й почався несподіваний бенкет. А коли їдці підпояски на животах послабили, Муромець несподівано запитав:

– Фоку всі пам’ятають?

Судячи з раптової тиші, пам’ятали всі.

– Тоді відповідайте, у кого останнього він був?

– А збрешете – на одну долоню покладу, іншою приплесну, – підклав дров до багаття Альоша. – І не подивлюся, що разом бенкетували, бо від вашої відповіді важлива справа залежить.

Бояри потупилися, мовчки розглядаючи обгризені кістки. І справді, звідки їм було знати, у кого Фока востаннє кубок перехилив. А збрехати після Альошиних обіцянок боялися, бо Попович слів на вітер не кидав. Ось і мовчали, міркуючи, що робити. Тільки мовчання тривало недовго. Раптом тишу розтяла вересклива скоромовка: «невмененевмененевмене...».

Богатирі здивовано підняли брови. Скоромовка була такою хуткою, що вони не помітили, хто кричав. Окрім Тимоша. Він тицьнув пальцем у побілілого від страху боярина Чудина й мовив:

– Ну, ось – перша голка в сіні знайшлася, а ви сумніватися зволили...