- Просмотров — 173
61-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ
ДОПИТ
Частина 1
Ждан і Микула, які сиділи поруч із Чудином, мимоволі відсунулися, немов той був заразним. Помітивши це, Муромець насупив брови і з докором сказав:
– Ну ось, їли-пили разом, а тепер сахаєтеся. Спершу треба вислухати людину, а потім судити. А якщо скажете, що вам брехати зроду не доводилося, – не повірю. Не дарма ж кажуть: не збрешеш, то й не продаси. Тільки якщо збрехав – повинися...
– Людина злякалася, ось себе й обмовила, – підтримав друга Попович. – А сам, мабуть, і не хотів. Адже не хотів?
– Не хотів, – прошепотів Чудин, боячись підняти очі.
– Тоді навіщо голову пригнув? – майже ласкаво запитав Муромець, від чого боярину, який проштрафився, злегка відлягло від серця. – Страху просто в очі дивися – страх і зморгне!
– Не бійся собаки: господар на прив’язі! – недоречно хихикнув жвавий Ляшко.
На Ляшка зашикали, щоб не ляпав язиком усякі нісенітниці, але тут Альоша заступився:
– А що? Правильно каже. Дехто на людей кидається, ніби з ланцюга зірвався. Ось стався зі мною минулого літа випадок... Точніше, позаминулого... А може, і раніше? Воно ж хіба всіх собак згадаєш...
– Гаразд, – мовив Ілля, – справі – час, а розмові – година. А справ у вас, купці-бояри, багато, особливо в Єловича. Тому йдіть із миром, а ми ще із Чудином побалакаємо, якщо він не заперечує.
* * *
Коли зайві вуха розійшлися, а прислуга прибрала стіл, Муромець підвів до Чудина Тимоша і сказав:
– Ось, боярине, хочу тебе з нашим другом познайомити. Звуть його Петром Федоровичем...
– Та я ж його знаю! Це ж постільничий княжий! Вони мене не впізнають, а я їх добре запам’ятав, – заторохтів Чудин. – Петро Федорович тутечки не раз бували, коли князь Ярослав Вишгород відвідував. А якось я їх навіть ліктиком у натовпі зачепив, але вони того не помітили. Звісно, куди мені поміченим бути, коли я простий боярин, а вони постільничий! Та й Фока мене не впізнав, коли в мене бенкетував. А ще, пам’ятаю, із князем його писар був – старий Угрим. Так той і зовсім...
– Не поспішай! – зупинив балакучого Чудина Альоша. – А то в таку далечінь заведеш, що дорогу назад забудемо.
– Ти ось що... – подумавши, мовив Муромець. – Ти краще все, що знаєш, Петру Федоровичу розкажи. Він у нас людина розсудлива, отже, твою розповідь правильно розсудить. Зрозумів?
– Зрозумів! Тільки незрозуміло, від якого місця розказувати. Чи то з народження мого, чи то з приїзду князя, – знову завів свою музику Чудин.
– Почни з того, як Фока до твого будинку потрапив, – не зводячи з боярина допитливих очей, порадив Тиміш точнісінько так, як би це зробив його старший брат Петро.
* * *
Чудин, якого постійно заносило вбік, усе ж згадав, як княжого посланця до себе затягнув. Він, звісно, сподівався його першим загарбати, щоб потім хвалитися, та не вхитрувався – останнім опинився. Тому й розмови путньої не вийшло, оскільки після дев’яти бенкетів десятий навіть для міцного Фоки Бовича був зайвим.
Випив він раз, випив два, а на п’ятий почав меблі ламати. Сяк-так прислуга боярська його за ворота вивела. Тільки він їх теж зламав і мимохідь Бика кулаком повалив, який попереду йшов із повним кубком, наче із приманкою.
Фока до нього зробить крок, аби кубок схопити, а Бик відскочить. Спочатку все було добре, але потім Фоці набридло, і він замість одного кроку два зробив. Ось Бик і не встиг від кулака відскочити. А оскільки Фока від здобутого кубка й сам упав, то його відразу й кинули, бо додому тягти вже жодних сил не лишилося.
Увечері підрахував Чудин збитки й зажурився, а тут іще Бик відшкодування за свій лоб вимагає або піти загрожує. Одне слово, прийшла біда – відчиняй ворота, та й ладнай їх потім за свої ж гроші...
Але, на превеликий подив, дорогий гість наступного ранку знову завітав. Щось із оком у нього трапилося. Чи то витекло, чи то затекло, чи то перекосило. Усе-таки багацько років минуло, не дивно й забути. Зате Чудин точно пам’ятав, як Фока за його пораду стільки золота відсипав, що аж дух перехопило!
Чудин потім і розбите начиння на нове поміняв, і з Биком розплатився, і святковий хутряний опашень на срібних ґудзиках собі справив, а до нього шапку-стовбунець у кушніра замовив і дружині перщаті рукавиці підніс, щоб у неї лапи взимку не кукожилися...
