Просмотров — 161

61-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ДОПИТ
                                
Частина 2

– Тут і кінець! – закруглив свою розповідь боярин. – Здається, більше нічого не було.

– Нічого? – із притиском запитав Тиміш.

– Усе розповів, Петре Федоровичу, як на сповіді!.. Але ж ні, брешу – було! Через рік ворота довелося міняти: Фока Бович бив добре, а полагодили погано.

– Тоді бувай, а то дружина загризе! – кивнув на двері Тиміш.

– Ой, загризе, ой, загризе! – заголосив Чудин. – Вона гризе, а я лікті кусаю – навіщо таку змію пригрів. То я пішов?

– Іди!

Боярин обережно встав і бочком-бочком пішов до виходу, немов не вірячи, що так легко відбувся. Проходячи повз богатирів, він втягнув голову в плечі, аби стати ще непомітнішим. Однак ті на нього не дивилися. Вони дивилися на Тимоша, і в їхніх поглядах змішалися подив і розчарування: мовляв, як же так, нічого не дізнався й відпускає?

Але коли Чудин був уже у дверях, Тиміш, ніби ненароком, кинув йому навздогін:

– А за якою порадою Фока приходив?

* * *

Це просте запитання змусило боярина заклякнути на місці з піднятою ногою, немов у грі «замри-відімри».

– Чого мовчиш, пустобреху? – суворо мовив Тиміш. – Чи язика проковтнув? Трусони його, Альошо, поки він не уклякнув зі страху.

Попович миттю виконав прохання, від чого боярин клацнув зубами й улесливо втупився в Тимоша, немов показуючи, що готовий завзято сприяти добрій справі.

– То із чим до тебе Фока удруге приходив?

– Із оком. У нього в одному оці все чорним-темним стало, ніби посередині ніч, а з боків вечір. Прийшов і питає, як око зцілити, а я сказав, що до лікарів ходити не треба, – тихо почав Чудин, але з кожним словом потроху розганяючись. – Лікарі – вони ж сім разів відріжуть, а після раз відміряють. Ось у мене товариш був: як вип’є, то дурним стає. Чортів ганяє. І не порожніми руками, а сокирою. То дружина його покійна лікаря привела. Той лікував-лікував, а все марно. Як тверезий – начебто вилікуваний, а як вип’є – хап сокиру й нумо махати...

– Невже рідну дружину зарубав? – не витримав Тиміш, відразу згадавши свою Аксюту.

– Та ні, жива-здорова, нам би так!

– А ти ж сказав «покійна».

– Невже так і сказав? – здивувався Чудин. – Мабуть, заговорився від старанності. Дружина в нього не покійна, а спокійна. Мухи не скривдить, таргана не вб’є. Не те, що моя! Жива дружина, не турбуйтеся, а ось товариш мій помер.

– Що, лікарі довели? – співчутливо запитав Альоша, який через богатирське здоров’я зроду до лікарів не звертався, хоча відчував, що коли-небудь доведеться, ось і хотів заздалегідь дізнатися, чого від них чекати.

– Та якби ж лікарі, – гірко зітхнув Чудин. – Гірше! Побіг якось покійний із сокирою бісів ганяти. Поки по землі бігав – нічого! А як у річку заліз, так і потонув. Адже він і сам плавав як сокира, а із сокирою –ще гірше...

– Годі тобі ходити довкола! – втрутився до розмови Муромець. – Часу в нас обмаль твої байки слухати. А станеш заговорювати – із собою візьмемо, дорогою докажеш.

– Тільки дорогою можна й голову втратити, – стиха сказав Альоша.

– А можна і пузо розтрусити! – посміхнувся Тиміш. – А то відростив таке черево, що власних чобіт не бачить.

– Не занапащайте! – заскиглив Чудин. – Усе розповім, тільки не перебивайте.

– Та тебе й обухом не переб’єш, – хмикнув Альоша. – Гаразд, розповідай, але стисло.