Просмотров — 151

61-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ДОПИТ
                                
Частина 3

– То я Фоці Бовичу порадив до Велесихи піти, яка в Яружному поселенні мешкає...

– Хто така? – запитав Муромець, бо балакучий Чудин раптом язика прикусив і боязко озирнувся на всі боки.

– Та цілителька вона, хоча в народі кажуть, що відьма.

– Ну і... – прискорив боярина Альоша.

– Ось і все!

– Що – все?

– Більше я його не бачив.

– Отже, має рацію Петро, – задумливо мовив Тиміш. – Наскочив Фока на чаклунський рожен.

– Який Петро? – підозріло запитав Чудин. – Ти ж сам Петро і є!

– То й що з того? – викрутився Тиміш. – Мало Петрів на світі буває? А два Петра як на коромислі два відра. Зате води удвічі більше натягають!.. Гаразд, іди тепер.

Але цього разу боярин не кинувся до дверей, а боязко озирнувшись на всі боки, прошепотів:

– Та я ж іще про невільників і отруйну галявину не розповів.

– Молодець – ростеш розумом, як тісто на дріжджах! – схвально мовив Ілля. – Нумо, розповідай!

* * *

– Я тут із одним корчмарем товаришую, – швидко заговорив Чудин, аби сміливість не встигла закінчитися. – Звати його Влас, а корчма в самісінькому центрі стоїть. Гарна корчма: свіжину подають, і медовуха в них міцна. Усе блищить, обслуга ввічлива, народ збирається добрячий, а якщо хтось побешкетувати хоче, його під руки виводять, але ввічливо, із церемоніями. Найкраще у Власа каша зі свинячими шкварками виходить і суп із тельбухами. Просто самі в тебе застрибують!

На цьому місці Чудин облизав губи і мрійливо зітхнув.

– Ти що, не наївся? – здивувався сухорлявий Тиміш. – Ми ж тільки з-за столу!

– Ти людина немічна: трохи поїв – уже й ситий. А моєму череву дай волю – воно й місто виїсть. То ведмідь одну лапу смокче, а всю зиму ситий живе. А я з’їв – і знову сів! Та й нині б не відмовився. А як нема, то й дарма!.. У Власа ще кров’янка добра! А свинина пряжена! А зайці кручені! А риб’ячі голови! А кулеб’яки! А млинці! А...

– Нумо, цить, мішок із кістками! – не витримав Альоша. – Чи тобі знову жир розтрясти? Говори до ладу, а то зовсім із пантелику збив!

– Та я ж і так до ладу. Про Власа розповідаю...

– А ти не про Власа розповідай, а про те, що він тобі сказав, – пояснив Тиміш.

– Я ж як краще хотів, – ображено засопів Чудин, немов у нього відібрали жирний шмат пряженої, чи то пак тушкованої у власному соку, свинини і крученого, чи то пак засмаженого на рожні, зайця. – Влас сказав, що у Велесихи галявина є, де вона хитру травичку вирощує, яка будь-кого з ніг валить. Вона цією гидотою, мабуть, і Фоку звалила, бо його по-іншому – ніяк. Тільки трава така отруйна, що Велесиха не сама її вирощує, а невільників запрягає.

– А Влас звідки знає? – перебив боярина Тиміш. – Велесиха, мабуть, усе в таємниці тримає. Адже за такі справи – голова із плечей!

– Та йому один невільник сам про те казав. Одного разу Яр напився до чортиків, ось той і втік із галявини. Здається, його Семеном звали.

– Чому звали?

– Та помер незабаром. Надихався отрутою на галявині та врізав дуба, зате не абиде, а на волі... – тут боярин змахнув піт із чола й поскаржився: – Щось у мене аж у голові запаморочилося. Мабуть, про ту траву й говорити небезпечно.

– Тепер усе? – суворо запитав Тиміш.

– Тепер усе! Богом клянуся, Петре Федоровичу, усе як є розповів.

– Ти краще не Богом клянися, а бреши менше!

– І про нашу розмову нікому ані слова! – додав Ілля.

– Особливо Власу! – грізно мовив Альоша. – І взагалі, тиждень до корчми носа не показуй. А то крученого зайця з’їси і все вибовкаєш.

– А чому тиждень? – поцікавився Чудин, якому без зайця й день було не прожити, а без свинини – і поготів.

– Та за тиждень хіба не впораємося? – підняв брови Муромець.

– Упораємося! – хвацько вигукнув Попович.

– Ось тоді, боярине, і набивай черево тельбухами! – дозволив Тиміш. – А поки не повернемося, вдома сиди й ріпу гризи.