Просмотров — 134

62-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БАНХАРИ
                                
Частина 1

До Яружного селища друзі заїжджати не стали. Пам’ятаючи про полонені душі, Муромець спершу вирішив розшукати отруйну галявину. Його підтримав Тиміш, та й Попович сперечатися не став. Не хотілося Поповичу з Велесихою зустрічатися, оскільки вона хоч і відьма, але, як не крути, жінка, а з жінками він воювати не звик...

За яром починався ліс. Він був таким густим, що довелося спішитися. Та це й добре було, бо з коня хіба помітиш слід людський?

Спочатку нічого такого не траплялося, але незабаром досвідчене око грибного мисливця відшукало на стовбурі ледь помітну зарубку.

– Дивіться! – пошепки підізвав Тиміш супутників, бо ліс гучних розмов не любить.

– І що з того? – насилу приглушаючи дзвінкий голос, знизав плечима Альоша. – Я таких уже багато бачив.

– Таких, та не таких! Ті звірі надряпали, а цю позначку сокира залишила. Подивимося, чи немає другої.

Друга знайшлася не відразу, оскільки була значно віддалена. Схоже, котрі тут ходили, дорогу знали, а зарубки залишали на випадок негоди, коли ліс міниться на обличчі до повного   непізнання.

Кроків за п’ятдесят виявили і третю позначку. А ось четверту шукали довго, бо після третьої треба було взяти праворуч. Так що довелося двічі повертатися, поки Тиміш не здогадався, куди йти. А потім і зовсім цікаво стало, бо позначки зовсім скінчилися. Але Тимофій Федорович і тут не занепав духом.

– Дивіться старанно, – наказав він товаришам.

– А куди дивитися? – запитав Попович.

– А куди хочеш дивися! Хоч угору, хоч униз, хоч убік. Раптом щось помітиш, якщо я пропущу...

– Та кажи точніше, що пропустиш і що помітити треба? – тепер уже запитав Муромець.

– А будь-яку дурничку. Гілку зламану або загнуту, листя обірване, хмиз до купи стягнутий, ну і всяке таке інше.

* * *

Незрозуміле пояснення видалося. Але Ілля все одно швидше за Тимоша із завданням упорався, оскільки для Тимошиного ростка надто високо всяке таке інше сховалося.

Отож, дурничкою виявився повислий на гілці рваний і почорнілий від дощів личак. Але Тиміш старому личаку так зрадів, ніби Муромець новий знайшов. Побачивши таку безглуздість на гілці, Альоша нарешті зрозумів, чого помічати треба, і незабаром помітив пагін зі зрізаною верхівкою.

Далі пішло легше. Друзі переходили від однієї позначки до іншої та раділи, як діти. Але незабаром радість миттю зникла.

Із-за щільної стіни високих кущів до них кинулися три величезних звіра. Вони летіли на отетерілих слідопитів, майже не торкаючись трави і, що найстрашніше, цілковито беззвучно.