Просмотров — 683

62-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БАНХАРИ
                                
Частина 2

«Вовки?» – майнула одна й та сама думка у всієї трійці. Однак для вовків ці звірюки були занадто великими й занадто волохатими. Відштовхнувшись міцними лапами від землі й чітко вибравши по одній жертві, вони злетіли саме настільки, щоб зручніше було вчепитися гострими іклами в беззахисні людські шиї. При цьому їхні пащі розчепірилися так, що нижня щелепа дивилась у землю, а верхня – на верхівки дерев.

Іще мить, і зелена трава стане червоною... Але й цієї короткої миті богатирям вистачило! Швидше, ніж тривав смертельний політ, вони вихопили мечі й завдали нищівного удару. Причому Муромець начисто зніс голову з розчепіреною пащею, а Попович трохи забарився, але все ж встиг всадити меча у волохатий клубок.

Однак залишався ще Тиміш, у якого меча не було і якому попри всю свою швидкість богатирі прийти на допомогу не встигали. Тому в нагоді став сучебродівський університет рукопашного бою, у якому навчали простим, як лом, прийомам на зразок «бий-усім-що-під-руку-підвернеться».

На жаль, лома під рукою не виявилося, зате під рукою виявилася... рука! Її-то й сунув Тимофій Федорович у розчепірену пащу й вчепився чудовиську в язик біля самого кореня.

Звісно, від страшного удару він упав на землю, але язика ворога не випустив. Від болю й досади його волохатий суперник витріщив очі, але відразу ж їх заплющив, бо у спину йому вп’ялися відразу два богатирських клинки.

* * *

Паща пса, а тільки тепер друзі зрозуміли, що на них напали три небачених розмірів собаки, відразу закрилася, і знадобилося чимало зусиль, щоб витягти руку Тимоша із зубастого капкана. Але рука була ціла, тільки трохи подряпана гострими іклами.

Тиміш витер кров жмутком трави і, покружлявши околицями, зірвав листочки з невисокого кущика і, наслинивши, приліпив до подряпин.

– Це що? – запитав допитливий Попович.

– Це бородавник, – пояснив Тиміш, кривлячись від болю. – Бородавки враз зводить, отже, і подряпини загоїть.

– Так це чистотіл! Гарна травичка, тільки відразу не впізнав. Якась вона тут дивна.

– А тут усе дивне, – задумливо мовив Тиміш. – Особливо ці! Чи то собаки, чи то ні. І головне не брешуть, а мовчки нападають.

– Бойові пси, – сказав Муромець.

– Це ваші сільські пустобрехи піною сходять, а вкусити бояться, – пояснив Попович. – А справжній боєць довго не говорить. Може, закопаємо собачок?

– Закопати, кажеш? – перепитав Тиміш. – Марна справа – ліс сам їх з’їсть.

Альоша сперечатися не став, хоча звик із повагою ставитися до суперників, і чим ті були небезпечнішими, тим сильніше він їх цінував. Адже якщо недостатньо оцінити супротивника, можна не тільки прорахуватися, а й поплатитися...

* * *

А сьогодні супротивник попався сильний. Адже напали на богатирів банхари. Цю собачу породу вивели дуже древні монгольські племена, але порода дожила до наших днів. Відомий на всю Монголію мисливець Лувсан за допомогою свого банхара здобув двісті рисей, сто вовків і сорок ведмедів! Тож не дарма про цього пса кажуть: «Бурхливий як хвиля, міцний як скеля!»

А охоронцями банхари працюють ще краще, ніж мисливцями. Ось і навчив цих страшних звірюк відьмак Яр стерегти лісові володіння Велесихи.

* * *

Друзі витерли клинки листям, але ховати мечі не поспішали, очікуючи нападу тих, хто спустив собак. Потяглися нудні хвилини, однак нічого не відбувалося. Це було дивним. Хоча цілком можливо, що побачивши наглу, тобто раптову, смерть своїх вовкодавів, господарі нападати передумали.

Поки Муромець і Попович готувалися до бою, Тиміш теж даремно часу не гаяв. Він уважно оглянув непролазну зелену стіну і, звісно, виявив ретельно прихований лаз. Розсунувши гілки, Тиміш пірнув до проходу, і за мить лісова тиша вибухнула несамовитим криком:

– Аксюта-а-а!