Просмотров — 297

63-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ОТРУЙНА ГАЛЯВИНА
                                
Частина 1

Не змовляючись, Ілля й Альоша пірнули слідом, через що тісному лазу довелося спішно перетворитися на просторі ворота завширшки у два косі сажні.

Виринувши, богатирі побачили галявину, порослу високими стеблами з фіолетовими квітами. Серед них навколішках копошились якісь виснажені чоловіки й жінки.

Тиміш кинувся до однієї з них і смикнув за плече. Та різко обернулася, від чого нечесане пасмо на мить відкрило її обличчя, але й цього було достатньо, щоб визнати помилку:

– Обізнався... Хустка на Аксюті була така ж, коли до лісу пішла... – похмуро мовив Тиміш і, щоб приховати свої почуття, бадьоро вигукнув. – А ви чого повзаєте? Вставайте! Нема чого коліна протирати.

Люди, які повзали, припинили колупатись у землі, однак ніхто не встав. Тоді Тиміш ухопив за руку жінку, яку він прийняв за Аксюту, і ривком підняв її. Але варто було йому послабити хватку, як жінка знову опинилася навколішках.

– Не чіпай її, – похмуро мовив чоловік у драному ковпаку.

– Це ж чому?

– Та не встане вона. І ніхто не встане. Вони нам жили підрізали, щоб не втекли...

* * *

Тиміш із надією подивився на богатирів, немов шукаючи підтримки. Адже якось неправильно виходило: ось перед ними повзають полонені душі, тільки як їх урятувати, якщо вони ходити не можуть?

– Погані справи, – спохмурнів Ілля. – Це хто ж вас так? Сухожилля бранцям татари підрізають. Тільки звідки тут татарам узятися?

Тут уже загомоніли всі, зрозумівши, що перед ними не вороги, а друзі:

– Гірші від татар лютих...

– Нелюди...

– Нехристи...

– Собак на нас нацьковували...

– Голодом морили...

– Від їхньої трави тім’я кліщами рве...

– Заберіть нас, добрі люди! А як оговтаємося й на ноги встанемо, оброк вам відпрацюємо...

– Що робитимемо? – зовсім розгубився Тиміш від цих голосінь. – Нам далі йти треба, а куди з ними? Та й тут залишати не можна. Якщо нехристи побачать псів убитих, на цих можуть подумати. Тоді точно нікому не минути лиха.

– А ми їх із галявини винесемо й у лісі сховаємо, – постановив Ілля. – Тільки ти, Тимофію Федоровичу, гарненько місце запам’ятай, щоб потім із підмогою повернутися... Альошо, впізнаєш травичку?

– Та як її не впізнати? Печеніги під Тмутараканню стріли такою ж муравою мазали: мало не в кожного до сідла мішечок із отрутою був приторочений. Стріла руку подряпає – і кінець! І як це нас із тобою Бог милував?

– Отже, потрібні ми ще на землі. А коли все зробимо, Бог і нас забере... Тому – за справу!

Із цими словами Муромець згріб відразу двох полонених і виніс назовні. Міг би й більше взяти, та придушити боявся. Те ж саме зробив і Попович. Тиміш хотів було звалити на спину чоловіка в ковпаку, але Альоша зупинив його:

– Кожен будь там, куди Бог поставив. Ти в нас слідопит. Нема чого тобі пуп рвати, ось Аксюту на руки підхопити – справа інша.

– Та чи знайдемо? – так сумно сказав Тиміш, що Попович поплескав його по плечу й весело вигукнув:

– Не журися! Хто шукає, той знайде.

– А хто знайде, той уже не загубить! – луною відгукнувся Тиміш.