Просмотров — 471

63-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ОТРУЙНА ГАЛЯВИНА
                                
Частина 2

Полонених виявилося дев’ятеро: троє – чоловіки, решта – жінки. Мабуть, жінок легше красти, хоча шуму більше.

Перетягши калік на іншу галявинку, друзі залишили всі свої припаси і, пообіцявши незабаром повернутися, пішли назад по знайомих позначках. Пішли швидко, а ось у Яружному селищі довелося пригальмувати. Велесиху тут боялися, до того ж швидка на розправу чаклунка заборонила про себе розповідати. Тому на всі розпитування місцеві відповідали однаково – давали драла. Але після того, як Альоша, втративши терпіння, міцно взяв за барки мужичка із сокирою, який не встиг стрибнути в кущі, будинок відразу знайшовся.

Біля міцних воріт нудьгував кудлатий здоровань зі сплутаним бородищем. Він спідлоба зиркнув на кінну трійцю, що з’явилася в кінці вулиці, і знову повернувся до свого заняття. Заняття було нехитрим: задерши голову, він ловив відкритою пащею лісовий горішок, який випадав із пудового кулака, із хрускотом розгризав його і смачно спльовував шкаралупу під ноги. Судячи з кількості шкарлупок, нудьгував він давно.

– Велесиха тут мешкає? – спішившись, запитав Тиміш.

Змірявши його похмурим поглядом, кудлатий сплюнув шкаралупу просто на личак Тимоша і презирливо промовчав.

– Ти чому не відповідаєш, коли люди запитують? – підійшов до неввічливого мужика Альоша.

Вони були однакові на зріст, тому кудлатий знову нічого не відповів, але шкаралупу сплюнув подалі.

– Говори, тут Велесиха, чи ми будинком помилилися? – втрутився Муромець, який був на півголови вищим за мовчазного чолов’ягу.

– А я й говорю: удома нікого немає! – пробурчав кудлатий, але відразу ж був відірваний від землі могутньою рукою.

– Та я не питаю, чи є хто вдома, – спокійно мовив Ілля. – Я питаю, Велесиха тут живе?

– Тут... – прохрипів кудлатий, намагаючись відтягнути пальцем комір сорочки, що врізався в шию.

– Ну, ось, а ти мовчав, – похвалив його богатир, послаблюючи хватку. – Які між нами секрети бути можуть?

– Тямущий малий! – додав похвали Альоша й так ляснув «тямущого малого» по плечу, що борода злетіла вгору, а широкий зад приклеївся до землі.

– А звати тебе як? – запитав Тиміш.

– Яр-р-р! – прогарчав чоловік, намагаючись відповзти вбік.

– Не такий ти і ярий, як спочатку здавався, – посміхнувся Попович, одним ривком піднімаючи кудлатого. – Нумо, відчиняй ворота, доки я навсправжки не розсердився!

Ох, і не щастило Яру з богатирями! То Фока нам’яв боки, то ці зальотні трохи в емлю не вбили.