Просмотров — 138

64-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПРОМАШКА РОЗВІДНИКА
                                
Частина 2

На диво, довга черга рухалася швидко. А коли надійшла черга Тимоша, за ним уже сиділи нові страждальці і, судячи з розмов, серед них були не тільки місцеві, вишгородські, а і столичні, київські.

Зайшовши всередину, розвідник озирнувся. Кімната, до якої він потрапив, була круглою, хоча зовні будинок виглядав квадратним. Посередині розташувалося велике вогнище, підвішене на товстих стовпах. У покрівлі над ним зяяв широкий димовий отвір. За палаючим вогнищем маячив високий дерев’яний ідол із лютим обличчям, яке ще більше спотворювали криваві відблиски полум’я. У глибині ліворуч і праворуч від ідола й розжареного жертовника були влаштовані дві великі ніші, в яких ховалися менші розміром ідоли, хоча злоби в них теж вистачало.

Спочатку чаклунку Тиміш не помітив. Але раптом від темної стіни відокремилася нечітка фігура в чорній хламиді та владно запитала:

– Навіщо прийшов?

Від несподіванки Тиміш переплутав слова й відповів зовсім не те, що бажав:

– Око...

– Що око?

– Смикається.

– Яке?

– Обидва! – дивуючись сам собі, промимрив Тиміш.

– А хрест чому не зняв? – продовжувала допит відьма.

– Так із хрестом у мене порядок, а ось зуб... чи то пак око замучило.

– Один прийшов?

– Один! – швидко збрехав Тиміш.

– А біля воріт хто?

– А мені звідки знати! У тебе ж хворих повен двір, тільки вони самі собою прийшли – я з ними не знаюся. Ти давай лікуй швидше й очі мені, чи то пак зуби, не заговорюй. Я ж людина зайнята. Мені до Києва треба до ночі встигнути.

– Встигнеш, – прошипіла Велесиха. – Просто зараз і встигнеш-ш-ш. У нас миттю встигнеш – навіть зубом не кліпнеш.

Промовивши це, вона змахнула рукою, і в Тимоша впилася сотня злих бджіл. Так йому в усякому разі здалося. Але це були не бджоли. Це був сухий річковий пісок, злегка окроплений соком вовкобою. Саме злегка, щоб пекельна суміш не вбивала наповал, а просто валила з ніг. Ось Тиміш і впав. Але й падаючи, розвідник устиг помітити, як чаклунка нагнулася, понишпорила біля ніг і раптом зникла – немов крізь землю провалилася...

* * *

– Здається, дихає! – почув Тиміш тьмяний голос, ніби закутаний хутром.

Він розтулив запорошені очі й у якомусь мареві побачив над собою рідне обличчя Альоші. Він спробував дотягнутися до Поповича, але рука не послухалася, лише пальці трохи ворухнулися.

– Очі розплющив! – звичайним дзвінким голосом вигукнув Попович. – Тимоше, ти як?

– Добре, – одними губами відповів розвідник.

– А що, як йому нашої настоянки дати? – із-за спини Альоші запитав Муромець.

– Можна! А витримає?

– Та він чоловік міцний!

– Гаразд, мені не шкода, – із посмішкою мовив Попович і підніс до пошерхлих губ розвідника похідну шкіряну фляжку.

Тиміш сьорбнув – надто пити хотілося – і поперхнувся. Горло обпекло так, ніби тліючу вуглинку проковтнув. Однак не минуло і хвилини, як кволий розвідник відчув, що наливається силою. Він поворушив рукою – і рука поворухнулася. Тоді Тиміш підвів голову й ривком підняв себе з підлоги. У скронях кольнуло, зате від марева в очах і сліду не лишилося.

Мабуть, поборола богатирська настояночка чаклунське зілля! Нам би зараз таку! Шкода тільки, що рецепт у століттях загубився...

* * *

– Вибачте, браття, промашка вийшла, – похнюпився Тиміш. – Проґавив чаклунку.

– Не журися. Головне, що ми тебе не проґавили, – втішив друга Ілля.

– І як ти встиг кукурікнути? Я ось точно б не зміг, якби мене отруїли, – здивувався Альоша. – Ми навіть спершу подумали, що півень у сусідньому городі кричить.

– Та не кричав я! – здивувався Тиміш. – Як вона мені в очі свою заразу жбурнула, так я відразу й відкинувся.

На це богатирі промовисто перезирнулися, бо відразу зрозуміли, що почув їхню молитву Господь і сподобив сусідського півня порушити всі правила і кукурікнути невчасно.