Просмотров — 403

65-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЩУРЯЧА НОРА
                                
Частина 1

Коли Тимофій Федорович докладно розповів про те, що з ним скоїлось, Муромець запитав:

– А ти твердо знаєш, що відьма крізь землю провалилася?

– А куди ж іще, якщо вона з хати не виходила? – випередив розвідника Альоша. – Вона ж...

– Стривай, – перебив його Тиміш. – Давайте спершу поміркуємо. Якби вона була такою здібною, що зуміла твердь розверзнути, навіщо, питається, мене зіллям труїла? Могла б одним закляттям на шматки роздерти.

– Думаєш, підземний хід? – із півслова зрозумів Ілля.

– Думати-то думаю, однак перевірити не завадить. Нумо, Альошо, присвіти!

Попович узяв найбільшу свічку, що коптила біля жертовника, і пішов за Тимошем. Той трохи покружляв круглою кімнатою, потім присів неподалік від стіни й почав пильно роздивлятися глинисту підлогу. Тільки в напівтемряві хіба щось угледиш?

– Дай свічку, – попросив Альошу розвідник.

Поводивши нею над підлогою, він трохи нахилив свічку, і спокійний вогненний язичок раптом затанцював, ніби на нього дмухнув вітер.

– Щілина, – коротко пояснив Тимофій Федорович. – Еге ж, ось і скоба потаємна: відразу не примітиш. Із ляди-то зійдіть...

Коли богатирі подалися назад, Тиміш смикнув непомітну скобу, і в повітрі запахло цвіллю. Мерехтливий вогник освітив зяючий чорнотою провал і першу перекладину драбини. Тиміш зібрався було ступити на неї, але Муромець відсторонив його могутньою рукою.

– Я першим піду. За мною ти. А замикає Попович, – рішуче заявив він і додав: – Альошо, про відступ не забудь...

Попович про відступ не забув. Коли голови друзів зникли в темряві, він, піднатужившись, висмикнув важку ляду і зламав її об коліно. Тепер ніхто не зміг би перешкодити їм повернутися, якщо вперед шляху не буде.

* * *

Спустившись хиткими сходами, Муромець і Попович оголили мечі і, зігнувшись у три погибелі, кинулись углиб чорної нори, яку так і хотілося назвати щурячою. Тимошу йти було легше, бо йому довелося зігнутися всього в одну погибель. До того ж у нього не було меча, який би чіплявся за глиняні стіни.

Згодом угорі блиснуло сонячне світло, вказуючи вихід назовні. Однак світло, що сяяло крізь щілини у кришці, було високим – не доплигнеш, а другої драбини не виявилося. Можна, звичайно, і першу взяти, але вона була такою довгою, що у вузькому проході не розвернеш. Зате під ногами виявилася довга жердина із залізним гачком на кінці. Тиміш довго крутив її в руках і щось бурмотів собі під ніс.

– Може, один одному на плечі встанемо? – запропонував Альоша.

– Тоді один Тиміш вискочить, а ми як? – резонно зауважив Ілля.

– Отже, доведеться назад іти. Адже палка тонка. Вона й під Тімошем надломиться, куди вже нам пробувати. А ти що скажеш, слідопите?