Просмотров — 183

65-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЩУРЯЧА НОРА
                                
Частина 2

Але слідопит балачок не слухав. Він повністю поринув у роздуми. Притихли й богатирі, чекаючи рішення свого мізкуватого друга.

– Ілле, підніми-но свічку вище, – отямився від роздумів Тимофій Федорович.

Коли Муромець висвітлив темну висоту, Тиміш обмацав очима стелю й задоволено сказав:

– Гаки стирчать, як я і думав! Отже, драбина має бути поблизу, якщо, звісно, вона її із собою не прихопила. Але це навряд чи. Поспішала відьма, тому на роздуми часу не залишилося. А коли так, то вона за звичкою її назад скинула.

– Ти що, отрути об’ївся? – хмикнув Альоша. – Який гак? Яка драбина? Таку громаду ми б відразу запримітили.

– Громаду, кажеш? А це бачив?

* * *

Тиміш понишпорив закутками і простягнув Поповичу брудний клубок мотузок, у якому було важко вгадати сходи, але розвідник угадав.

Розплутавши мотузки, Тиміш надів крайню перекладину на палицю і, піднявши її, спробував зачепити за гачки. Однак, як він не бився, нічого не виходило. Від напруги Тиміш весь тремтів, а його лоб укрився потом.

– Усе! Рука задеревіла, – нарешті здався він. – Може, іще настоянки сьорбнути?

– Досить! – суворо мовив Альоша. – Міра – будь-якій справі віра. Перший ковток серце заводить, а другий зупиняє.

– Нумо, дай! – сказав Муромець і, забравши у слідопита палицю, із першого разу насадив сходи на обидва гаки.

– Оце так! – здивувався Тиміш.

– А що такого? – спокійно відповів Ілля. – Ось куниці в око стрілою на скаку вцілити, щоб шкуру не псувати, складніше буде... Ну, я поліз. Ловіть, якщо порветься!

Але сходи витримали! Адже Яр їх під себе в’язав, і не під порожнього, а з мішком здобичі за спиною.

* * *

Вибравшись назовні, друзі побачили ворота Велесихи, до яких було кроків тридцять. Зрозуміло, кошлатого біля них уже не було.

– Утекли, – підсумував Тиміш. – Шукай тепер вепра в полі. А все я, дурень, винен. На свої сили понадіявся, а про молитву забув... Хоч конячок наших не прихопили – і то добре!

– А їх прихопиш – куди там! – посміхнувся Альоша. – Та вони самі кого хочеш прихоплять... І твою кобилку не дали образити. Ну, що – їдьмо, коли тут робити нема чого.

– Стривай, одна справа є. Ти, Тимоше, поки народу поясни, що почому, аби марно на спеці не мучилися. А ми з Альошою боржок Велесисі повернемо.

Сказавши це, Муромець розмашистим кроком попрямував до воріт. За ним ледь Попович встигав, а вже невеликий Тиміш і поготів. Так що коли він зайшов у двір, богатирі вже зникли в будинку.