Просмотров — 417

66-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БОЖА КОРІВКА
                                
Частина 2

– Що ж тепер робити? – пригнічено запитав Тиміш, справедливо вважаючи себе винуватцем усіх бід.

– Для початку сказати Єловичу, щоб дав людей і підводи, – начебто не помічаючи збентеження Тимоша, відповів Муромець.

– Навіщо?

– А ти забув, що в лісі на нас страждальці чекають? Дорогу пам’ятаєш?

– Пам’ятаю! – почервонів Тиміш, який через підступи чаклунки насправді випустив із голови найпершу справу.

– Ось і поїдеш їх виручати. А ми з Альошою до церкви підемо. Попросимо допомоги у Спасителя.

– А допоможе?

– Якщо не проти рожна премо – неодмінно! – запевнив друга Альоша. – То що, уперед?

– Уперед! – відповів Тиміш, а Муромець додав: – Назад ніяк не можна, поки Лихо на волі гуляє.

* * *

...Через деякий час люди Єловича садили збезножених рабів чаклунки на підводи, а Тиміш кожного розпитував про Аксюту. Але про таку ніхто не чув. Як і про брата Куксатого коваля. А може, це було й на щастя, що ніхто не чув? Адже якби вони потрапили на отруйну галявину, їх давно б серед живих не було. А так – хоча б якась надія є...

Однак дещо довідатися розвіднику вдалося.

– Сила в Лиха страшенна, – повідав чималенький мужик у драному ковпаку, якого звали Вирвидуб. – Я ж теж не слабак, але супроти нічого зробити не зміг. Скрутив він мене на дальньому косовищі, як дитя мале. Рота ганчіркою заткнув, на плечі закинув – і бігти. Не повіриш, два дні біг! Тільки трохи покуняє – і знову біжить...

– Мабуть, тяжко тобі довелося, – підтакнув Тиміш, аби змусити замовклого мужика продовжити.

– І не кажи! Я – кричати, а йому дарма, наче в нього за плечима мішок порожній... На галявину приніс, а там люди повзають. Я ще здивувався, чого вони рачкують? А зрозумів, коли сам поповз. Напоїла мене відьма якимось зіллям, а поки спав, мені Яр жили підрізав... – могутній Вирвидуб затнувся й потер рукавом очі.

– Яр – це кудлатий?

– Він, він, паскуда! Нехрист, яких пошукати! Собак навчив галявину охороняти. І так звірюки добре охороняли – комар не пролетить... Був у нас один спритний із лісових розбійників, як звати не знаю, а прізвисько – Шатун. Ось цей Шатун якось під ранок, коли пси заснули, і виповз назовні...

– І що?

– А нічого! Там, зовні, вони йому горло й перегризли.