Просмотров — 269

67-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СВАРОЖА
                                
Частина 1

Велесиха та Яр до свого лігва так і не повернулися. Немов відчували, що Єлович поставив наглядача, який очей від воріт не відводив, хоча і прикидався сліпим жебраком. Тільки марно прикидався, бо яружні милостиню зроду не подавали, а заїжджі на всі боки не видивлялись: тільки смикнуть замкнену хвіртку і заберуться геть.

Ось і богатирі вирішили до Києва повернутися, аби вдома обміркувати, що далі робити. Але не довелося. Майже на виїзді з Вишгорода Тиміш раптом жваво зіскочив із Веселки й кинувся до молодої жіночки, яка стояла на узбіччі з недоїденим пиріжком, задивившись на гучне вороняче весілля.

– Свароже! – насилу перекрикуючи пташиний галас, гукнув сільський слідопит і, коли молодиця озирнулася, чіпко схопив її за руку.

На диво Сварожа, а це насправді була вона, повелася дивно. Помічниця Велесихи не стала кусатися, дряпатися, верещати й викидати інші чаклунські коники. Замість цього вона швидко засунула до рота залишок пиріжка і твердо, наскільки це можливо з набитим ротом, заявила:

– Я не Сварожа!

– Як так? – сторопів слідопит. – Тебе ж чаклунка Сварожею величала, а ти відкликалася. Сам бачив!

– Мало хто що бачив? Один бачив дулю, та на неї чорта лисого купиш. А я бачила, як у сусіда курник згорів. Учора яйця ніс, а сьогодні – одні головешки...

* * *

– Ти загадками не говори, – втрутився Попович. – Ти прямо відповідай, поки запитують чемно.

Альоша на Стрілці був настільки великим, що молодиця злегка присіла. А коли під’їхав Муромець, вона навіть очі примружила.

– Не мружся завчасно, – мовив Ілля. – Відповідай як на сповіді, і ніхто тебе не чіпатиме. Тільки знай, що княжий суд відьом не шанує.

– Княжий суд і горбатого виправить, – підтвердив Альоша.

– Швидше за могилу! – додав Тиміш.

– Та чого ви мене лякаєте? Не відьма я! І звати мене Ладою. А прізвисько Сварожа я від Велесихи отримала, щоб богу Сварогу догодити. Ми їй усі тоді повірили, а вона...

– Хто – ми? – перебив розвідник.

– Та подружки мої – Перуша й Семаргла! Велесиха обіцяла, що багатійками станемо, і від бояр відбою не буде. Та куди там! Від нас навіть Яр бігав, як від чуми...

– Яр – це кудлатий такий? – уточнив Тиміш.

– Саме він!

– Тоді не горюй. Він і від нас бігає, – посміхнувся Альоша. – Тепер йому весь час бігати доведеться, доки п’яти до крові не зітре...

– Або поки не розповіси, де Велесиха заховалася, – підхопив Тиміш. – А п’яти Яра тобі за це подякують.

* * *

Довго вмовляти Ладу-Сварожу не довелося, бо надто вже вона розсердилася на свою господарку, яка то стусанів відважить, то коровою обізве.

– Ледь що – вечерю відбирає, – скаржилася Сварожа. – А без вечері спати – собакою стати: усю ніч скиглиш, та ніхто не чує, бо в животі бурчить голосніше... А де її знайти – не знаю... Хіба що в сестри, яка в сусідньому ярі живе.

– Теж відьма? – запитав Тиміш.

– Та ніби ні, хоча травичку збирає та болящих лікує. Тільки ходять до неї рідко.

– Чому?

– Та вона ж вилікує – і будь здоровий! А здоровому нащо повертатися? Ось і виходить, що хворих треба особисто розводити.

– Це як?

– А так! Велесиха одну хворобу вилікує, а іншу напустить. Тому до неї з ранку до вечора і сновигають, – пояснила Сварожа і, кинувши погляд на Тимоша, хитро посміхнулася: – А я тебе як у дворі примітила, відразу зрозуміла – не наш. Ну, думаю, за Велесихою княжі люди прийшли, отже, час давати драла. І дала! А потім як почула, що ви усе там потрощили, так і зареклася – у житті не повернуся!