Просмотров — 232

67-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СВАРОЖА
                                
Частина 2

– Так у татка з матінкою. Вони через мене очі геть виплакали. Зате тепер раді-радісінькі. Єдиного кабанчика заради мене завалили, гостей скликали, пісні співають... А Микола-чоботар відразу заміж покликав. І піду! Як хату добудує, так і весілля справимо. А Микола будує швидко, тим паче йому брати допомагають...

Щоб зупинити балакучу дівчину, Альоша підморгнув друзям і запитав:

– Одного не второпаю: як ти нашого Тимофія Федоровича розгадала?

– А що тут мудрого? У нього ж очі не такі, як у тих, хто зазвичай приходять!

– А які «не такі»?

– Та надто розумні!

Від несподіванки Тиміш закліпав розумними очима й посміхнувся: знай, мовляв, наших, сучебродівських! Але, згадавши про справу, зігнав посмішку й запитав:

– А як звати сестричку?

– Щоб знайти швидше? – зрозуміла Сварожа. – Тільки вам її ім’я не допоможе.

– А ти не сумнівайся, ти просто скажи.

– Що ж, самі собі пани! Хочете – слухайте, хочете – відразу вуха заткніть! – молодиця зміряла друзів глузливим поглядом і швидко заторохтіла.

– Дубина, недотепа, дурепа, малохольна, дуринда, недалека, пришелепкувата, недоумкувата, коза бородата, свиня рогата...

– Стій! Так ти до тіпуна на язику лихословити будеш, – підвищив голос Попович. – Ми ім’я почути хотіли, а ти розтріскоталася гірше за сороку!

– Та вона ж сестру по-іншому не називала. А як її насправді звати, мені невідомо. Одне знаю, що не Аксюта...

– Чому? – разом скрикнули друзі.

* * *

І хоча скрикнули всі разом, у Тимоша голосніше вийшло.

– Та тут неважко розумом дійти! – усміхнулася Сварожа чоловічій нетямущості. – Я раз підслухала, як Велесиха наказала Яру якусь Аксюту до своєї дуринди в Розлоги відвезти. А якби й сестру Аксютою звали, Яр би точно запитав, кого куди везти. У нього ж довбешка як чавунець дірявий – довго варить. Наш Яр розуму не купить, краще свій продасть. Воно ж коли тупо сковане, то не наточиш...

– А далі що? – знов спрямував розмову до потрібного русла Тиміш.

– Далі вона сказала, що везти треба вночі, аби ніхто не помітив. А Яр уперся, мовляв, уночі не поїду, мовляв, уночі я при собі не буваю, а коли я сам не свій, то лихим стаю. А вона його по голові рогачем! А він – лясь і...

– Годі тріщати! Краще скажи, ти Аксюту бачила?

– А то ж як? Поки Велесиха свого відьмака мухоморником після рогача відкачувала, я до потаємної клітки злітала, де вона свіжих мертвяків ховає...

– Яких мертвяків? – не стримався Тиміш.

– Та саме тих, які чаклунське лікування не витримують. І що з ними робити накажете? Додому везти – ґвалт підніметься. Тому, як трохи сутеніти почне, Велесиха покійничка до болота спровадить. А коли…

– Ти Аксюту бачила? – знову повторив Тиміш глухим голосом.

Молодиця замовкла й раптом розревілася, розмазуючи щоками сльози:

– Ну, бачила, бачила! Тільки краще б не дивилася!

– Поясни! – стиснув кулаки Тиміш. – Скалічили Аксюту?

– Та якби ж! – крізь сльози відповіла Сварожа. – Якби так, ревіти б не стала...

– Тоді чому ревеш? – запитав Муромець.

– Бо завидки беруть. Я ж такої краси зроду не бачила!

* * *

Тимофій Федорович заспокоївся тільки наступного дня. Усю ніч він бігав світлицею й умовляв богатирів сідлати коней. Але Муромець із Поповичем усе ж переконали його не гарячкувати, а спершу добряче подумати, щоб із плеча не рубонути.

– Вірю, що твоя Аксюта – красуня, – тихо мовив Ілля. – А раптом Сварожа помилилася? Адже вона із собою порівнює...

– А з нею поруч і бур’ян трояндою помариться. Виходить, та Аксюта могла бути й не такою вродливою, – підхопив Альоша. – Хоча перевірити треба. Отже, уранці вирушимо.

– Тільки ти тут залишишся, а то дров наламаєш – довіку не зберемо, – сказав Ілля.

– Та я... Та ми... – схлипнув сучебродівський боєць, який востаннє плакав, коли тато шмагав його віжками за те, що гепнувся пустотливий синок із даху просто на стіл із частуванням, коли гості тільки-тільки облизуватися почали.

Зрозумівши, що Тимоша, який зронив сльозу, просто так не урезонити, Ілля злегка ляснув друга по потилиці – не щоб образити, а щоб воду вибити – і тихо запитав:

– А що робитимеш, коли це насправді твоя Аксюта, яку силою взяли і про рідного чоловіка забути змусили?..

У Тимоша миттю висохли сльози, від чого він знову став схожим на мужика, тобто став мужнім. А ставши мужнім, твердо сказав:

– Вона не забуде! А коли силою... Бачить Бог, я її серцем відігрію й диханням віддихаю! А бува хтось супроти встане... – Тимофій Федорович затнувся і стиснув кулаки так, що кісточки побіліли.

– Тоді вранці їдемо разом, – трохи помовчавши, тихо мовив Муромець. – Тепер знаю – ти брат наш, хоча спершу простим помічником тебе вважав. Звісно, гарному помічнику руку потиснути не соромно, а ось за брата...

– ...і померти не шкода! – договорив за Муромця Альоша.