Просмотров — 264

68-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЗАКЛЯТТЯ
                                
Частина 1

Фока, прозваний за свою бідову вдачу Лихом Однооким, невтомно нишпорив лісами в пошуках нових рабів для отруйної галявини. Ніякої нагороди він за це не отримував, не рахуючи кухля мухоморника із краплею вовкобою, яку завжди підносила чаклунка. Фока кухоль приймав, а потім, відіспавшись у сінях, знову біг на полювання. А навіщо – і сам не знав, бо жив немов уві сні й ніяк не міг прокинутися. Щоправда, іноді в його голові оживали дивні картини: він стояв біля якихось воріт або скакав на коні за якоюсь можновладною людиною в дорогих шатах, щоб уберегти її від несподіваної напасті. Але коли Фока хотів придивитися, картини зникали в густому тумані, а голова починала боліти.

Так було, доки він не натрапив на красуню, яка наодинці збирала лісову суницю. Сонний морок ураз розвіявся, і колишній княжий охоронець згадав ім’я – Аксюта! Це ім’я змусило згадати й інші сни. Ось Аксюта збирає в полі волошки. Ось біжить лісом і чіпляється русою косою за розчепірені гілки. А ось плаває в річці, яка пускає йому в очі сонячні бризки...

Далі Фока згадувати не став. Він схопив красуню, але потягнув не до своєї хатинки, а до відьми – аж надто йому захотілося похвалитися довгоочікуваною здобиччю.

Тільки хвастощі – поганий порадник. Не дарма ж кажуть, що хвалько сам співає, сам і слухає. Так воно й вийшло.

* * *

Прибігши пізно вночі до чаклунського лігва, Фока дбайливо поклав непритомну Аксюту на лаву перед Велесихою.

– Бач яка! – вигукнув він, навіть не намагаючись приховати радість.

– Худа! – скривилася чаклунка. – Така й місяця на моїй галявині не протягне. Хоча місяць – теж строк. Одного не розумію: навіщо ти її сюди приволік? Тягнув би відразу на місце!

Почувши про галявину, Фока загарчав і ступив до відьми з таким лютим виглядом, що та відразу все зрозуміла.

– Ти чого сіпаєшся? Я ж про галявину заради забавки сказала, щоб тебе випробувати: справді любиш чи прикидаєшся?

– Люблю більше за життя! Отже, і вона полюбить! А хто поміж нами стане, тому – смерть!

На це Велесиха аж зубами рипнула. Вона ж думала, що чаклунські трави геть вбили в цьому чудовиську все людське. Але ж ні, якась крихітка лишилася. Але і крихітка – це погано. Адже золотник закваски пуд тіста піднімає. А якщо в чудовиську людина прокинеться, то прощавай робітничок. Адже людина не стане інших людей на каторжні роботи тягати.

* * *

Усе це вихором пронеслось у голові чаклунки, тому вона видавила із себе посмішку і проворкотіла:

– Мабуть, стомилася наша гостя. А ти жорстку лаву підстелив. Неси любку до опочивальні, а поки вона відпочине, ми кваску вип’ємо, млинців пожуємо, а заодно розповіси, де такі красуні водяться.

Про Аксюту Фока був готовий говорити із превеликим задоволенням, тим паче, що в лісі намовчався. Тому він підхопив на руки легке як пір’їнка тіло й пішов за Велесихою. Але та попрямувала зовсім не до опочивальні, а до потаємної клітки, про яку Лада богатирям розповідала. Щоправда, цього разу в кімнаті мертвяків не було, хоча дух там стояв недобрий. Але звиклий до болотного смороду Фока нічого особливого не помітив.