Просмотров — 241

68-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ЗАКЛЯТТЯ
                                
Частина 2

Чаклунка швидко застелила кульгаві нари, а ось підголів’я шукала довго. Навіть до себе збігала. Повернувшись, вона підклала під голову Аксюти маленьку подушечку і швидко вийшла на подвір’я. Кинувши останній погляд на мирно сплячу красуню, за Велесихою подався й Фока.

Знав би він, що це дійсно останній погляд, – ні за які б пряники не вийшов. Але як йому було здогадатися, що чаклунка встигла капнути на подушку того самого зілля, заради видобутку якого він доставляв рабів на отруйну галявину...

Однак і закоханого дурника Велесиха без сон-трави не залишила. Тому, випивши кваску, Фока тільки і встиг розповісти, як він Тимошину дружину вперше побачив...

Тут закоханий оповідач замовк на півслові і, впавши головою на могутні руки, заснув мертвецьким сном. А Велесиха вищирилася злою усмішкою й кинулася будити Яра.

Ну, а далі відбулася та розмова, яку підслухала допитлива Сварожа.

* * *

Наступного дня, ледве встигнувши очуняти, Лихо кинувся до кімнати, де залишив Аксюту. Однак масивні дубові двері були замкнені. Навіть і не подумавши стукати, він вибив їх плечем і завмер на порозі. Усередині нікого не було, і навіть простирадло й ковдру з нар було прибрано, не кажучи вже про отруєну подушечку, якої торкалася ніжна щока.

Можна було припустити, що вчорашнє йому наснилося, в чому й намагалося переконати Фоку гудіння в голові. Але він голові не повірив, тому з лютим ревом почав перевертати в кімнаті все, що переверталося, та й що не бажало – теж. Найдужче не бажала рушати з місця глиняна піч, тільки Фока її не питав...

Коли все було перевернуте, він сів на підлогу й по-звірячому заревів. Але відразу відчув, що за спиною хтось стоїть. Крутнувшись, він побачив Велесиху. Схоже, розгром її анітрохи не здивував, хіба що розбита піч змусила скинути брови. Віджбурнувши уламок, який потрапив під ногу, чаклунка підкреслено спокійним голосом запитала:

– Якщо загубив щось – скажи. А сам шукатимеш – багато дров наламаєш. Тільки нащо тобі дрова? Їх і без того в лісі вистачає...

– Де Аксюта? – перебиваючи відьму, загарчав обдурений велетень. – Не скажеш – уб’ю, тільки спочатку покалічу. Кісточку за кісточкою ламатиму, а спочатку очі твої погані вирву, щоб тебе не бачити...

Від злоби, яка оволоділа ним, Лихо почав заговорюватися, і це було дуже тривожним сигналом, оскільки тяма вочевидь залишала це лісове страховище. Розуміючи, що часу в неї обмаль, відьма почала говорити, і кожне її слово пекло, немов розпечене шило:

– Якщо ти до мене хоч пальцем доторкнешся... якщо хоч нігтиком... якщо хоч волосина з моєї голови впаде – усе на Аксюти позначиться. Я твою красуню закляла страшним закляттям. Тепер не мене ти вб’єш, а її. Не віриш – спробуй!

Із цими словами Велесиха рішуче зробила крок до Лиха, від чого той із переляку відскочив назад і сховав величезні ручищі за спиною.

– Ой, які ми боязкі! – переможно розреготалася відьма. – Чого відскочив? Ненароком зачепити боїшся? Правильно, адже і їй ненароком боляче стане. А ти не бий, а поцілуй – зроби своїй милій приємно, заодно і я потішуся. Щось давненько мене не цілували.

Іще голосніше зареготавши, Велесиха склала губи бантиком і так смачно прицмокнула, що Фоку пересмикнуло.

* * *

Звісно, чаклунка збрехала. Не дав їй Бог такої сили, щоб тіла й душі людей місцями міняти. На жаль, Фока Велесисі повірив і дуже злякався. Але не за себе, а за Аксюту. І це було добре! Адже навіть найменша турбота про іншу людину дорівнює тріщині в чорній стіні, якою диявол відгороджує душу від світла.

Тільки відьма нічого не зрозуміла. Вона зраділа легкій перемозі та знову пішла в атаку:

– Не трясися – твоя любка в потайному місці. Там її ніхто не знайде – ані чоловік, ані брат, ані сват, ані ти, Одноокий. А навіщо шукати, якщо я й без того її тобі віддам?

– Коли? – прогарчав велетень, готовий одним ударом прибити хитру бабу, якби не страх, що разом із нею вб’є і Аксюту.

– Попрацюєш на мене рік-другий – і отримаєш. А станеш комизитися, то я, за твоєю порадою, по одній кісточці їй ламатиму, а потім очі її чудові виколю, щоб вона білого світу більше не побачила.

Від цих слів Фока заскреготав зубами і стиснув кулаки. Аби ненароком не прибити відьму, він вискочив із бісівського лігва й кинувся бігти. Зупинився лише раз, щоб випити джерельної водиці, а потім уже без зупинок домчав до своєї лісової хатинки.

Там він сів на лавку й раптом зайшовся гіркими сльозами. Це було тим більше незвично, що плакав Фока вперше в житті.