Просмотров — 178

69-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РОЗЛОГИ
                                
Частина 1

Другий яр, де мешкала рідна сестра Велесихи, був меншим проти першого та більш розлогим. Недивно, що і маленьке селище, яке насилу вміщалося між опадистими схилами, іменувалося Розлогами.

Мабуть, через ту плавну похилість розложці й відрізнялися від яружних мирною вдачею. До того ж глина в Розлогах була гарною. Диво, а не глина! Ось і зайнялися розложці тихою гончарною справою, зрозумівши, що чим горщики бити, краще їх продавати. І не тільки горщики, а й глечики, тарілки, кухлі, джбани і навіть потішні свистачки в образі пташок. Дитя дмухне пташці у хвіст, а та щебече-заливається!

Майстерні вироби добре продавались у Вишгороді, а вже звідти заїжджі купці розвозили товар далекими містами й селами. Ось і текли до гончарів-скудельників грошенята, та не дармові, а трудові. Такі гроші гріх на пусте витрачати, тому витрачали з розумом, від чого будинки в Розлогах не гірші за міські, якщо не сказати – кращі.

А не вірите – сходіть до майстра Цибулька. Узагалі-то, звали його Петром, але про це всі давно забули, адже прізвисько в Цибулька було точнішим за ім’я. Чому? А тому, що любив Цибулько цибулю. Він її оберемками їв, і все одно яку – хоч смажену, хоч варену, хоч із грядки зірвану. Тому Цибулька за версту видно: щоки рум’яні, губи духмяні!

Так ось цибульний Цибулько взагалі цілий терем побудував. І не простий, а з коником на даху! І коник-то не дерев’яний, а глиняний, та ще розписаний кольоровою глазур’ю, яку через п’ятсот років майолікою назвуть на честь іспанського острова Мальорка.

Тільки Цибульку іспанці не указ – він сам собі голова. Цибулько й без європейського повчання самотужки свої товари майолікою покривав, причому двома шарами!

* * *

Але зустрічались у Розлогах і розвалища. У них жили ті, у кого все з рук валилося. Ні щоб у людей повчитися або в підмайстри піти! А навіщо? Адже простіше долю клясти й сусідам заздрити. Зате часу хоч відбавляй – можна цілісінький день насіння лузати й чужі кісточки перемивати...

Так, різні будинки зустрічалися в Розлогах, але тільки один поважали не за багате оздоблення, а за те, що мешкала в ньому баба Марфа.

Була баба Марфа тихою старенькою з незмінною посмішкою на простакуватому обличчі. І тільки оточені зморщечками очі видавали, що не така вже вона і проста. Але ж і справді, як вона могла бути простою, якщо вивчила кожну травинку й билинку, кожну квіточку й кущик – що в лісі, що в полі. І будь-які паростки від інших відрізняла, та не за красою зовнішньою, а за силою внутрішньою.

* * *

Ось до баби Марфи й біжать. Ледь зуб стрельне чи кашель навпіл переламає, або у спину лом увійде, або ще якась зараза причепиться – так і біжать. А коли в людини болить, вона такою доброю стає, що останню сорочку віддасть. Тільки баба Марфа своїм умінням не торгувала, бо знала – будь-яке вміння від Бога.

«Дармо дістали, дармо й давайте!» – повторювала вона улюблений вислів зі Святого Письма. Загалом, грошей не брала, а здоров’я повертала.

Щоправда, іноді брала, але зовсім небагато. Скажімо, попросить дров наколоти, трубу від сажі відшкребти чи дах підлатати. Тільки й на цей випадок у неї було вивуджене слівце з того ж священного колодязя: мовляв, не в’яжи рота волові, що молотить, оскільки трудящий гідний винагороди…