Просмотров — 383

69-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

РОЗЛОГИ
                                
Частина 2

Велесиха швидко зметикувала, що кращого місця, аби заховати Аксюту, їй не знайти. І хоча чаклунка терпіти сестру не могла, але Яра таки до Розлогів відправила.

– Скажеш, що я за колишнє пробачення прошу й чолом б’ю, щоб прийняла хвору Аксюту й турботою оточила. А ще скажеш, що я сама хотіла її зцілити, але не вдалося, і тепер тільки на сестру Марфу покладаюся... Та говори жалісливо, очима спідлоба не зиркай і зайвого не базікай! А раптом щось запитає, відповідай, мовляв, знати не знаю й відати не відаю, мовляв, приїде твоя сестриця й сама розповість. Ну, чого баньки витріщив – іди вже!

Яр похмуро зиркнув на господиню й мовчки вийшов. Однак у дверях його наздогнав владний окрик:

– І бороду розчеши, а то Марфа таке чуперадло на поріг не пустить!

Відьмак, звісно, бороду розчесав, тільки не гребінцем, а п’ятірнею. І це зрозуміло – звідки ж у нього гребінцю взятися? Під час бійки гребінець хоч і не перешкода, але річ малокорисна, не те що ніж чи обушок. Та тільки ножем розчісувати незручно, а обушком і поготів, ось і довелося п’ятірню розчепірити.

* * *

Однак поки він зі сплячою полонянкою до Розлогів добирався, борода знову початкового вигляду набула і стала схожою на рибальську сітку після порожнього лову, коли в ній одні сплутані водорості бовтаються.

Але, незважаючи на це, Марфа страшне бородище не тільки на поріг, а й до будинку пустила. А як не пустити, якщо під ранок завжди найтяжчих хворих привозять, оскільки до відповідного часу вони можуть і не дожити.

Вислухавши плутані пояснення Яра, який усупереч наказам зиркав спідлоба похмурим оком, Марфа зрозуміла – бреше. Але іншого від посланця своєї непутящої сестриці вона й не чекала. А ще баба Марфа відразу зрозуміла, що не простий вістовий до неї завітав, а пропащий головоріз. Такий заріже й не моргне. Однак глянувши на Аксюту, як назвав хвору кудлатий розбійник, вона враз відкинула всі побоювання.

Адже коли людина в біді, негоже лікареві про свої біди думати.

* * *

Хвора дихала важко й уривчасто. Її щоки були холодними, чоло вкрилося потом, а пересохлі губи окреслила синюшна облямівка.

Цілителька схилилася над нею й відчула солодкувато-кислий запах, який міг означати, що її несподівану гостю обпоїли якоюсь отрутою. Але ці припущення Марфа при собі притримала, розсудивши, що показати свої підозри цьому кошлатому бандюзі – усе одно, що вбити хвору замість того, аби врятувати.

Немов прочитавши її думки, Яр полегшено крякнув і мовив:

– Ну, ти вперед лікуй, а я назад полечу. І роби тихо. А запитають, хто її сюди притягнув...

Яр затнувся й почав міркувати, що сказати далі, оскільки на цей випадок наказу не отримав.

– Ти їдь собі, а зайвого не думай, – заспокоїла Марфа. –Запитають – знайду, що сказати. Та не тупцюй же, а то за тобою не вигребеш. Глини наніс – хоч стіни обмазуй!

– Ну, бувай! – зовсім заспокоївшись, кинув Яр, проте, на порозі обернувся і, показавши волохатий кулак, загрозливо рикнув: – А цього не забувай!

* * *

Цілителька швидко підняла Аксюту. Адже не дарма вона мала славу чудового лікаря, а тут іще Марфа не просто хвору зцілювала, а боролася зі своєю сестрою-відьмою.

На третій день Аксюта розплющила очі, а на четвертий на її щоках знову заграв рум’янець. За тиждень вона вже пурхала садом і весело сміялася, побачивши яскраву квітку або красиву пташку, або пухнасту кішку, або пошарпаного у вуличних боях собаку.

І хоча Аксюта сміялася, бабі Марфі було не до сміху. Вона ж знала, що сміється й пурхає зовсім не Аксюта, а жива лялька, бо пам’ять до неї ніяк не поверталася.

На своє ім’я вона, звісно, відгукувалася, але якби Марфа назвала її по-іншому, вона відгукнулася б із такою ж ляльковою посмішкою.

Аксюта немов заново народилася, і цю чисту берестяну грамоту доводилося заново переписувати. Ось Марфа і старалася. Вона розповідала про своє життя, про травки-муравки, про Вишгород і Київ, про різних людей, із якими доводилося зустрічатися. Вона співала пісні й розповідала казки. Вона готувала й вишивала, і робила багато іншого з надією, що пам’ять ляльки зачепиться хоч за найменшу дещицю, та хоч би за пшоняну кашу, яку Аксюти точно їсти доводилося, та хоч би за гачок, яким вона в’яже хустку. А вже через ниточку весь клубок розплутається.

Але збігали дні, минали тижні, а ниточка вислизала, не бажаючи вказувати шлях.