Просмотров — 1363

70-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

УСЕ ШКЕРЕБЕРТЬ
                                
Частина 1

Рік минав, йому назустріч вирядився наступний, щоб посісти княжий трон на чолі дванадцяти місяців. Тим часом Аксюта стала незамінною помічницею в домі. Ні, більше, ніж помічницею, бо Марфа почала називати її онукою. Онука прибирала, куховарила, стежила за садом і городом, але найбільше їй подобалося ходити з бабусею Марфою за травами.

Спочатку вона їх погано розрізняла, але з часом не тільки призвичаїлася розпізнавати, а начебто почала розуміти норов кожного листочка. Потихеньку Марфа й до лікування онуку приставила.

І ось що цікаво: прийде, було, чоловік – руки наче батоги бовтаються, сам скорчений, коліна тремтять, слова сказати не може, тільки крекче. Та лише красуню Аксюту побачить – ніби його підмінили: руки-гаки, груди колесом, ноги немов у жеребця гарцюють, із очей іскри сиплються. Мабуть, краса сильніша за хворобу...

І все було гаразд, доки одного разу пізно ввечері до дверей голосно не постукали. Баба Марфа відсунула глиняну миску з улюбленою тетерею – розмоченими в кислому молоці сухариками – і почовгала відчиняти, вирішивши, що так стукати хворий не може, отже, родичі стараються.

Вона помилилася. Замість блідих від горя родичів до сіней завалилася червона пика зі сплутаним бородищем.

* * *

– Ну, чого вилупилася? – прогарчав вечірній гість. – Не впізнаєш?

– Упізнаю, – оволодівши собою, спокійно відповіла Марфа.

– Тоді й сестру впізнаєш! Приймай!

Відтіснивши господиню, Яр звільнив прохід, до якого відразу ж просочилася Велесиха.

– Привіт, сестричко! Давненько не бачилися, – чаклунка з такою силою обняла Марфу, що було незрозуміло: чи то вона дійсно радіє, чи то хоче задушити. – А ось і Аксюта... Жива-здорова. Ти, Марфо, просто дива твориш, а живеш, як миша амбарна. По зернятку береш, хоча мішками могла б.

– А мені більше за зернятко не потрібно, – насилу вириваючись із обіймів, тихо мовила «амбарна миша». – Із Божого зернятка весь світ виріс.

– Зате мені потрібно! – скривилася відьма. – Давно б усе взяла, якби не плуталися під ногами всякі різні. Нещодавно знову нагрянули, княжі годованці. Хотіли Велесиху схопити. А ось їм дулю!

Із цими словами чаклунка скрутила смачну дулю й сунула під ніс Яру, який від несподіванки врізався загривком у стіну.

– За чим прийшла? – запитала Марфа.

– За своїм. А почнеш зайве питати – і твоє прихоплю. Це раніше ти старшою була. Думаєш, я забула, як ти свої квіточки збирала? Я спати хочу, а вона мене лісом тягає! Усе, минув твій час. Тепер я СТРАШНА!

Мабуть, чаклунка хотіла сказати «старша», але сказала, що сказала.

– Померти раніше хочеш? – запитала Марфа. – То це будь ласка – звільняю дорогу.

– Мовчи! – зойкнула відьма, але відразу ж стишила голос і прошипіла. – Із вогнем граєш, сестро. Тільки Аксюту я в тебе заберу, щось вона мені не подобається, особливо посмішка її безглузда. Але я враз плакати навчу. Як це у вас кажуть – «блаженні засмучені»... Тьху!

– Просто зараз забереш? – охнула Марфа.

– Ось воно що! – вишкірилася відьма. – Ти її вже полюбити встигла? Це добре – віднімати приємніше буде... Тільки не зараз. Поживу в тебе трохи, подивлюся, як ти сільських лопухів лопухами лікуєш. Може, і підсоблю чим. Нумо, пригощай, чи що. А то я вже півдня голодую!

* * *

Від цього часу тихі Розлоги втратили спокій.

Уночі хтозна чому грянула гроза, та якась нетутешня. У Розлогах грози правильні: як гримне – півселища у глині потопить. А тут – ані краплі! Може, десь грім без дощу не дивина, тільки найстаріший мешканець тісної балки дід Щур, прозваний так за звичку хитрувато щуритися, суху грозу бачив уперше.

Блискавки або, як раніше казали, молашки і громовиці били з такою силою, що здавалося, ніби із землі виріс вогняний частокіл. Щоправда, два однакових кілки в ньому, як не старайся, знайти було важко. Вогненні стріли сипалися з неба прямо і криво, ламано і гнуто, товсто й тонко, а деякі й зовсім били кудись убік, немов підпилий гуляка виламував штахетини з огорожі й кидав у різні боки.