Просмотров — 157

70-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

УСЕ ШКЕРЕБЕРТЬ
                                
Частина 2

Жахливе видалося видовище. Але що дивно – жодна хата не згоріла, зате молашка вбила єдину корову багатодітної родини Антипа-богомаза, який хоч і погано ікони писав, але все одно шкода, тим паче, що він, не вміючи їх продати, дарував усім, хто тільки попросить.

А вбила корову молашка зовсім дивовижна. Не крива, не гнута, а на колобок схожа. Вискочила з кущів і до закути покотилася, де годувальниця стояла. А сама котиться не прямо, а з вивертами й підстрибуванням, іскрами сипле, тріщить і смердючим смердить. Антип, повз якого вона проскочила, начебто навіть побачив на голові молашки ріжки, але йому ніхто не повірив, бо всім відомо, що біси чорні, не дарма ж їх гаспидами звуть. А колобок був таким світлим, аж сліпило.

Усю ніч розложці не заплющували очей, а вранці дізналися, що до баби Марфи вчора приїхала сестра – яружна відьма Велесиха.

* * *

А далі й зовсім усе шкереберть пішло. Мирон-великий ногу зламав, яка в нього раніше боліла та яку потім Марфа вилікувала. Та і зламав, смішно сказати, у рівному полі, що за балкою починалося. Шкандибав собі додому, і раптом хтозна звідки заєць узявся й щодуху на Мирона наскочив. А той із переляку й сам зайцем відскочив, та так недоладно, що ніжка в голінці хрум – і переламалася. Добре, хоч до хати менше за версту було – доповз!

А Мирон-маленький і того більше – мало не втопився на смерть. На рибалці таку довготілу щуку підчепив, що довелося в човні на ноги звестися. То й що з того, він сто разів підводився, бо в ньому ваги мало і, щоб рибину перетягнути, треба на повний зріст випрямитися. Але цього разу човен перекинувся, й так недоладно, що по голові бортом уперіщив. Звісно, весь вилов потонув, разом зі снастями, штанами й личаками, та й сам Мирон стільки води наковтався, що потім тиждень квасу не пив.

А Текла-швачка палець наколола, й так недоладно, що палець роздуло більше за огірок, і такий жар від нього пішов, що вирішили – помре. Точнісінько помре, тим паче вона всю дорогу пити просила! Але обійшлося. Її Марфа підняла, хоча приїжджа теж узяти участь хотіла, але в них якась сварка спалахнула. Ті, хто чув, розповідали, що Велесиха дверима грюкнула й обізвала сестру таким поганим словом, що повторювати соромно.

А майстра-гончаря Цибулька й поготів – рідний собака вкусив. Головне, такий ласкавий був, що всі дивувалися. Його за вухом почухаєш, то він цілуватися лізе або на спину перекинеться і хвостиком пил ганяє, а сам жалісну пісню скиглить – мовляв, якщо ви такі добрі, то на додачу й животика почухайте.

А тут раптом господаря гризнув. Хоч би сказав спершу щось – Цибулько б тоді приготувався. Але ж ні – мовчки хапнув, та до того недоладно, що майстру-гончарю довелося свої свистачки й горщики стоячи ліпити. А стоячи хіба чогось гарного наліпиш? Два тижні він кособокі горщики виготовляв, а свистачки, хоч і правильні на вигляд виходили, зате хрокали, як жаби на болоті.

* * *

– Бачив, як я їх до нігтя притиснула! – нахвалялася Велесиха перед відьмаком. – Нічого, іще не так потанцюють!

– Потанцюють-потанцюють! – підтакував Яр, у якого давно свербіли волохаті кулаки натовкти комусь пику.

– Це в тебе, чи що, потанцюють? Ти здатний хіба носа комусь звернути. А я душу можу перекособочити. Тільки сестричка дорогу перейшла. Усі до неї лікуватись ідуть. Ну, нічого, – вона не вічна, тим паче, старша за мене. Отже, раніше дійде, а ми їй допоможемо швидше ногами ворушити...

– Куди дійде? – не зрозумів Яр.

– Ну, ти й дубина! Невже не зрозуміло? Туди, звідки ходу немає...

– Так вона ж теж на травах знається, – засумнівався відьмак. – Іще найде коза на камінь...

– Яка коза?

– Ну, обмовився трішки. Хотів сказати «коса», а вийшло «коза», – виправив себе Яр і відразу розреготався над своєю обмовкою:

– Коза – коса, коса – коза... А що, доладно!

– Уже нализався! – скривилася чаклунка. – Забув, що п’яний проспиться, а дурень – ніколи.

– То й нехай дурень, – легко погодився Яр. – Будь хоч лис, аби яйця ніс. Ось і я, хоч і дурень, а твоїх кривдників розуму вчу.

– Розуму-то вчиш. Тільки з тобою говорити тоскно. Затяг – коза-коса! Невже зметикувати важко, що я сильніша за сестру?

– Доведи! – із п’яною впертістю рохнув відьмак.

– А що доводити? Ми тут усього три ночі живемо, а декому вже життя не стало. Блискавки корів убивають, човни перевертаються, пальці опухають, зайці на людей кидаються...

– Собаки кусаються, – складно закінчив Яр. – Так, мабуть, і сестриця твоя таке може?

– Сестриця?! – задихнулася від злості Велесиха. – Що вона може? Рік із Аксютою вовтузиться, а пам’ять не повернула. І не поверне, бо я зачарувала... Ну, чого мовчиш – сказати нічого?

А що говорити, коли чаклунка мала цілковиту рацію. Не могла баба Марфа повернути Аксюти пам’ять, хоч і старалася.