Просмотров — 227

71-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БІЛЬ ЛІКАРЯ ШУКАЄ
                                
Частина 2

Піднявшись на невисокий пагорб, під яким Десна струменила свої швидкі води, Фока присів і замислився. Але зовсім не про те, як мало не попався, а про своє життя, що текло так само невблаганно, як ця стрімка річка.

Але якщо вода, яка безперервно тече, століттями не вичерпується, то життя обов’язково закінчується. Біля своїх витоків воно схоже на тонкий струмочок, який ледь белькоче, – це дитинство. Потім воно починає розширюватися й захоплювати за собою друзки та листочки – це отроцтво. А незабаром у потоці, що набирає силу, уже вміщаються не тільки друзки, а й небо – то сонячне, то вкрите свинцевими хмарами – це юність. Іще трохи, і життя перетворюється в повноводну річку. Вона працює, тягаючи легкі рибальські човни й важкі купецькі каравани, – це зрілість.

Але ось річка розсипається на десятки вузьких рукавів. Колись стрімка й цільна, вона розпластується простором, таким самим неозорим і непевним, як пам’ять про прожите, – це старість.

І нарешті річка впадає до моря та втрачає свої обриси – це смерть.

* * *

Ось і Фока, припинивши вирувати, вступив до пори творчої зрілості. Але він не будував, а ламав – і не укріплення зухвалого ворога, а своїх ближніх. Так що ж тепер залишилося – розчинитись у смертельному морі?

Фока застогнав і в розпачі вдарив кулаком об землю. Але його стогін почула тільки швидка Десна, яка текла й текла, і ніяк не закінчувалася. Своїм невгамовним бігом вона й нагадала самотній людині на невисокому пагорбі неспішні розмови із княжим постільничим.

Сім довгих років Фока про нього не думав. Спочатку, щоправда, не міг через втрату пам’яті, та й потім, коли пам’ять почала повертатися, він жодного разу не вимовив ім’я єдиного друга.

– Петро Федорович! – немов усупереч якійсь ворожій силі, що скувала груди, прошепотів Фока, і так йому стало гарно від цих звуків, які нічого не значили, що він знову повторив: – Петро Федорович...

І відразу згадав одну давню розмову.

– Першої смерті не бійся, – сказав тоді постільничий. – У ній помирає тіло, і ніхто від неї не втече. А друга смерть – загибель душі. Ось її минути можна. Для того потрібна смиренність і віра Богу.

– Віра в Бога, – виправив Фока.

– Віри в Бога мало, – заперечив постільничий. – Біси теж вірять, що Бог є. Але якщо ти довіришся Богові як другу, як батьку рідному, то зможеш урятувати душу від другої смерті.

...Фока хитнув головою, струшуючи спогади, і знову опинився на невисокому пагорбі над швидкою Десною. Він не відриваючись дивився на нескінченний потік води, і раптом йому стало зрозуміло, звідки взявся ниючий біль в абсолютно здоровому тілі.

Це боліла душа!

* * *

Але не дарма ж кажуть: біль лікаря шукає. Ось Фока і знайшов. Він підхопився на ноги і швидко пішов до річки, на ходу зриваючи із себе одяг. Навіть не спробувавши воду, він уперше за сім років перехрестився й потужними гребками погнав могутнє тіло на стромовину.

Норовиста Десна намагалася змусити Фоку плисти вниз. Але він уперто гріб угору, проти течії навіть не річки, а часу – туди, де колись дзюрчав чистий струмочок його дитинства.

Він плив, і плив, і плив. Він немов загортався у студену воду, як у ковдру, ніби бажаючи вилікуватися й омитися в бурхливій купелі. Він плив і плив, хоча йому заважало Лихо: воно чіплялося з останніх сил і тягнуло, тягнуло, тягнуло на дно.

Але марно! Річкова купіль змила цю страшну личину й потягла вниз – туди, де річку життя поглинає море.