Просмотров — 147

71-3 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

БІЛЬ ЛІКАРЯ ШУКАЄ
                                
Частина 3

Фока вибрався на берег і знову побрів до невисокого пагорба, збираючи дорогою одяг. Біль пішов, але тривога лишилася. Його турбувало минуле життя, зіткане з порожніх днів, які не залишили сліду, немов відбитки кігтів чайки, розгладжені річковою хвилею.

Але ж ці дні були наповнені людьми! Проте одних він просто не помічав, доки ті не наражалися на його кулак. Інших же, до яких кулак не діставав, просто не брав до уваги. Але ж і в тих, і в інших було чому повчитися. У перших – смиренню, у других – умінню залишити добру пам’ять. Узяти хоча б Ярослава Мудрого. Адже справи Великого князя залишаться на століття. А про п’яні бійки Фоки ніхто й не згадає. Та і про нього теж. А кому про нього згадувати – дітям, онукам, правнукам? Так звідки їм узятися, якщо жив він неодруженим?

Думки клубочилися, мов дим багаття, але варто було їм скластись у якісь стійкі обриси, як сизі струмені знову розривалися і знову сплутувалися, заважаючи додумати думку до кінця. Фока навіть не помітив, що міркує про себе збоку, начебто й не про себе, а про якусь малознайому людину.

Але ж і справді, що він про себе знає? Кажуть, чужа душа – темний ліс. Але і його душа була темною, як глибокий льох, до якого спускаєшся без свічки.

Фока хитнув головою, відганяючи уявний дим, і відразу згадав, як його друг-постільничий говорив про Боже Світло, яке може розігнати будь-яку темряву. А ще він згадав яскраві свічки й невгасимі лампади храму, де кілька разів бував на головній православній службі – Літургії.

Це грецьке слово, що дісталося Київській Русі у спадок від Візантії, означає загальну справу, коли всі стають єдині та спільно прославляють свого Творця.

* * *

Фока озирнувся й раптом відчув, що стоїть зовсім не на безлюдному пагорбі, а в переповненому храмі.

Лампада сонця освітлювала високе склепіння. Старий ліс на іншому березі тягнув руки-гілки вгору, і вітер розносив навколо тихий шелест молитви.

Але молилися не тільки старі дерева. Молилися отроки-кущі. Молилася підросла трава. Молилися дітки-квіточки. Молилося сонечко. І зграйка пічкурів. І невидимий пес за сільською околицею...

Усі вони уважно слухали пташиний хор на небесному криласі. Він то вступав, то відступав, то заливався кольоровими руладами й солодким плачем, то кружляв над жовтими полями і знову кидався в синю височінь.

А внизу спокійно й широко текла чудова Десна, відбиваючи у дзеркальній поверхні прибережні кущі й білі хмари.

Літургія охопила світ. Вона тривала, тривала, тривала!

Спільна справа наповнювала любов’ю всяку земну тваринку, аж до нерухомих пагорбів і нагрітих сонцем каменів. І в цій незбагненній розумом спільності кожен, як міг, висказував хвалу несказанному Богу, Який зменшився до неосяжно складного Всесвіту, що теж співав усіма своїми галактиками, зірками, планетами й навіть загадковими квазарами, які випромінюють таку сильну енергію, що вчені зламали свої мудрі голови у спробах вгадати, звідки вона береться.

Але ж ми знаємо!

* * *

Непомітно для себе Фока теж підхопив хвалебну пісню. Спочатку плутано, а потім усе впевненіше його губи шепотіли молитву, яку підказували дерева, кущі, трави, квіти, птахи, пагорби й камені. Його щоки холодив вітерець, бо щоки були вологі, чи то від нещодавньої купелі, чи то від сліз...

* * *

...Служба настільки вдалася, що, здавалося, котилася сама. Та, напевно, так воно й було, адже все навколо грало живими фарбами, як на нерукотворній іконі, і дихало живими звуками, як дихає гармонь у майстерних руках.

Однак Фока раптом відчув, що він чужий серед цієї гармонії звуків і фарб, що він тут гість, а точніше – прибулець, оскільки його справжній дім десь далеко, десь там, за виднокраєм, що розрізає відточеною бритвою землю та небо і тане в серпанку; а може, іще далі – в тій невичерпній височині, де все і всі сповнені любов’ю, і куди веде осяяна зірками дорога під назвою Чумацький Шлях.