Просмотров — 156

72-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПОСПІШАЙ ПОВІЛЬНО
                                
Частина 1

Через невелику, але досить незручну рану, завдану рідним собакою, гончар Цибулько начисто зіпсував дюжину горщиків і неміряну кількість свистачок. Дивлячись на це неподобство, його дружина Ликера, жінка загалом відхідлива, не те що б злилася, а час від часу буркотіла, як горщик із киплячою кашею.

– Даремно ти, Цибулько, глину псуєш. Із гарного товару поганий робиш.

– Чому поганий? Горщики хоч і косорилі, проте ж воду не пропускають. А для горщика що головне?

– Що?

– Для горщика головне не краса, а... – тут Цибулько трохи задумався, пошкріб потилицю й радісно вигукнув: – Для горщика головне – помірність! А мої горщики міру знають. Дивись, які пузаті! Та і свистачки гарні.

– Де ж вони гарні, коли не тьохкають, а жабами скрекочуть?

– Сама ти жаба! – образився майстер. – Думаєш, легко стоячи ліпити, коли й сидячи важко? Якби наш Пустобрех мене за зад не вхопив, свистачки б солов’ями співали. І що на нього найшло?

– Та зрозуміло що, – не звертаючи уваги на жабу, відповіла Ликера. – Відьма порчу напустила.

– Нащо дурості базікати? Собак порча не бере, оскільки порчу блохи геть знімають. Чи забула, як баба Марфа твою матінку вилікувала? Посадила на шию болотних бліх, і ті враз кров погану випили.

– Які блохи, коли вона її п’явками лікувала? Я ж сама допомагала!

– А мені що п’явка, що блоха, що воша! Я цих дрібних гадів терпіти не можу, а на себе саджати – краще померти!

– Дивись, як би не довелося.

– Це ж чому?

– Та із твоїми свистачками скоро в одній кишені буде воша на аркані, а в іншій – блоха на ланцюгу.

* * *

Довго Цибулько переконував Ликеру, та зиску з голку, тим паче, від криворилих горщиків перекупники геть відмовлялися. Ось гончар і вирішив сам їх продати, а заодно на свіжому повітрі перечекати, поки собачий укус заживе, щоб, як раніше, сидячи працювати.

Однак покупець з’явився тільки через три дні. А до цього Цибулько марно повітрям дихав і у свистачки хрокав. Адже якщо хтось і підходив, то виключно про здоров’я запитати чи заспокоїти: мовляв, коли зад болить, голові легше.

Чи треба говорити, як укушений гончар зрадів першому покупцеві? Так зрадів, що ціну вдвічі заломив. А той усе одно купив – і свистачку, і горщик. Свистачку до кишені поклав, а за горщиком, сказав, пізніше зайде, коли справу зробить.

– Це ж яка в тебе справа? – здивувався Цибулько, бо чоловік був такий маленький на зріст, що і справ у нього бути не могло.

– А ти місцевий чи заїжджий? – у відповідь запитав чоловічок.

– Чому заїжджий? – образився гончар. – Народився тута! Звуть Петром, хоча й на Цибулька відгукуюся.

– Звуть Петром... саме як мого брата! – задумливо мовив мужичок. – А я Тимофій Федорович, хоча й на Тимоша не ображаюся. А скажи-но, Цибулько, у вас тут заїжджі, бува, не з’являлися?

– Та заїхала одна, хай їй грець! Відьма чортова! Через неї все у нас шкереберть пішло.

– А ти мене туди відведи, тільки тихо, щоб не помітила, може, і допоможу вашій біді...

Цибулько відкрив було рота, щоб дати згоду, але замість цього мовчки клацнув зубами. Бо біля його прилавка, немов із-під землі, виросла величезна фігура і прогарчала:

– Нащо людину від справи відволікаєш – я проведу...

Із цими словами величезний чолов’яга, у якому Тиміш устиг упізнати Яра, згріб із прилавка найбільший горщик і надягнув йому на голову. Відважний розвідник сіпнувся, але був схоплений за комір могутньою рукою, такою нестримною, що чинити опір було безглуздо.

Тим більше, із горщиком на голові не сильно опиратимешся.

* * *

У стародавніх римлян була одна мудра приказка – «поспішай повільно», або, по-нашому, «поспішиш – людей насмішиш». А Тиміш саме поспішив.

Коли богатирі вирішили взяти його до Розлогів, він спершу зрадів, а після подумав і засмутився. Бо Муромець на Бурушці й Попович на Стрілці надто впадають в очі. Щоб їх не помітити, треба сильно постаратися. Адже коли вони людним Києвом їдуть, роззяви шиї звертають, а до тісних Розлог, мабуть, чужа кішка забіжить – усі вже гадають: чия худоба? Отже, не можна дочасно Іллю з Альошою народу показувати.

Адже від княжих ратників чаклунка в такі хащі зариється, що їжак не знайде. Тільки перед тим вона всі сліди замете. А головним слідом була його Аксюта!