Просмотров — 2419

72-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ПОСПІШАЙ ПОВІЛЬНО
                                
Частина 2

Усю ніч слідопит крутився й будував плани, як краще дружину врятувати. І вигадав: самому йти на розвідку! Хоч і боязно, а робити нічого. Аксюті теж не солодко було за ним до виру стрибати. Однак стрибнула ж і врятувала!

Тому Тиміш страх приборкав, тільки не натугою, а міркуванням. Адже на нього якщо увагу і звернуть, розсудив він, то незначну. Отже, не злякають чаклунку.

І ще одна думка була. Дуже хотілося Тимошу довести богатирям, що його перший огріх, коли він Велесиху проґавив, ненавмисно трапився. І хоча друзі не докоряли, розвідника все одно гризла образа.

Тільки ображався він дарма, адже образа – це замаскована гординя. А гординя, прямо кажучи, порадник нікудишній. Про це люди давно знали, тому й говорили: сатана гордився – із неба звалився, фараон гордився – у морі втопився, а ми гордимось – куди годимось?

І Тиміш знав та, мабуть, забув! Не встигло ще сонечко промені розліпити, як він уже підстрибом котився з Ольжиної гори до балки. Причому не на своїй кобилці, а на своїх двох, щоб зробитися ще непомітнішим.

І в нього це чудово вийшло, якби Яр не помітив.

А відьмак і не міг Тимоша не помітити. Адже за наказом Велесихи він цілими днями тинявся єдиною вулицею Розлогів, що випливала з Вишгородського тракту. Ось він розвідника і вгледів.

Треба сказати, що Цибульку було шкода так швидко розлучатися зі своїм першим покупцем.

– Нумо, облиш! – грізно пропищав він, але у відповідь отримав такого стусана, що впав на прилавок і побив усі горщики, окрім одного, який під прилавком стояв.

А коли сльози витер, то відьмака і сліду не стало.

* * *

Притягнувши розвідника, який так необачно поспішив, до баби Марфи, Яр зв’язав йому руки за спиною і, кинувши до підпілля, привалив ляду важкою колодою для розколювання дров. Щоправда, перед тим відьмак чесно постарався зняти горщик із голови бранця. Однак горщик зніматися не захотів, і тоді Яр, не мудруючи лукаво, хряпнув по ньому обухом, від чого горщик бризнув глиняними уламками, а Тиміш зойкнув і впав на підлогу.

Баба Марфа гуркіт відразу почула, але вийти на шум не змогла. Від учора вона була неходячою. Їй відьмак випадково колун на ногу впустив, та так спритно, що на лівій ступні кісточка хруснула. Ось і сиділа вона у своїй кімнаті, плачучи від болю й досади. Добре хоч ганчірка знайшлася кров зав’язати.

А вже зовсім зле стало, коли на всі її зойки онука не заглянула. Однак для того була вельми серйозна причина. Не встигла Марфа перестати ходити, як Аксюту відразу замкнули в комірці.

Ось і вийшло, що Велесиха водночас стала повноправною господинею в домі й навіть замість сестри встигла прийняти одного хворого, пообіцявши йому таке швидке зцілення, що й оком моргнути не встигне.

Думаєте, обдурила? Якби ж! Уже ввечері хворий лежав у своїй хаті й насправді оком не моргав, а то б побачив, як побивається його невтішна вдова і як кляне бабу Марфу, до якої сама здуру чоловіка відправила, хоча баба Марфа була абсолютно ні до чого...

* * *

– Збирайся! – гаркнула Велесиха над вухом Яра, який після вдалої справи задрімав на травичці.

– Нащо? – невдоволено буркнув той. – Хата тепер наша – живи не хочу!

– Розплющ очі, дурню! Ти не зрозумів, кого привів?

– Ну, мужичка, який із богатирями до Яружного приходив. А тепер сюди сунувся, щоправда, один. Ну, я його й того...

– Скоро тебе самого – того! – прошипіла відьма. – Невже не тямиш, що коли за таким дрібним мужичком богатирі ходять, то ніякий він не дрібний, а навпаки.

– Як – навпаки? – не зрозумів Яр, але очі про всяк випадок розплющив.

– Чого вилупився? – процідила відьма. – Іти треба... Гей, ти куди?

– Так іду ж, як наказано.

– Спершу Аксюту прихопи.

– Навіщо нам дівка? – скривився Яр. – Зайвий зуб завжди не на місці. Висмикнемо – бігти легше буде.

– Зайвий зуб, кажеш? Запам’ятай, ця дівка нас краще за будь-які зуби захистить. Я її проти Лиха тримала, а зараз і проти нової напасті згодиться. Та що з тобою говорити! Бери Аксюту й харчі не забудь. Я ж поки що останній привіт неочікуваним гостям залишу...

– А із цим що, який у підпіллі?

– А нічого. Хоча, ні, до рота йому лахміття засунь і ганчіркою обв’яжи, щоб не кричав даремно. І колоду з ляди прибери – надто в очі впадає. Краще комод на неї постав. Під комодом довго шукатимуть. Знайдуть – вважай, пощастило. Не знайдуть – сам винен...

Коли Яр пішов, Велесиха кинулася до колодязя, що був виритий в кінці городу, і, злодійкувато озирнувшись, висипала до чорного провалу трохи порошку з полотняного мішечка.