Просмотров — 259

73-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

МЕРТВА ВОДА
                                
Частина 1

Богатирі прокинулися не пізно й не рано, а як завжди саме в раз. Сіли трапезувати.

– Чомусь Тиміш запізнюється, – мовив Альоша.

– А ти піди, розбуди, а то їхати скоро.

Попович швидко допив молоко й пішов за Тимошем. Однак відразу повернувся і здивовано розвів руками:

– Немає. Може, куди подався? Тільки чому нам не сказав?

Замість відповіді Ілля підійшов до маленького віконця й визирнув надвір:

– Дивно. Веселка біля конов’язі стоїть.

– Невже пішки пішов? Злякався, чи що?

– Не знаю, – задумливо мовив Муромець. – Тільки не такий він чоловік, щоб справи лякатися.

– Це правда! – погодився Альоша. – Воно ж як: бійся, не бійся – кінець один. Але куди б він міг подітися?

* * *

Ілля мовчки вийшов із трапезної та попрямував до воріт. Помітивши богатиря, приворотний челядник жваво схопився на ноги й виструнчився.

– Давно сидиш? – запитав Муромець із посмішкою, аби стражника марно не лякати.

– Так від учора. Сидіти сиджу, дивитися дивлюся, а як Грицько прийде, то й ляжу лежати. Грицько – це мій товариш по службі. Любить він спізнитися, щоб піти раніше...

– Стривай-но! – підійшовши, перебив челядника Попович. – Уночі ніхто не виходив?

– Чому ніхто? Ваш друг і виходив.

– А куди, не казав?

– Не казав, – хитнув головою стражник, але помітивши, як зажурилися богатирі, простодушно додав: – Поки я не запитав.

– І що? – стрепенувся Альоша.

– Сказав, до Розлогів іде дружину рятувати. А ось чию дружину – не пояснив.

– Та свою, зрозуміло! – полегшено розсміявся Альоша. – Нащо йому чужа?

* * *

– Купіть свистачку, люди добрі! – було першим, що почули богатирі в Розлогах.

На узбіччі біля криво збитого прилавка, усипаного глиняними уламками, стояв чоловік і простягав їм глиняну пташку. Альоша відразу ж схопив її і дмухнув.

– Ква! – відгукнулася пташка.

– Оце так диво! – сторопів Попович. – На вигляд соловей, а кричить, як жаба.

– Отож бо й воно! – почервонів чоловік. – Як мене Пустобрех укусив, так одні жаби й ліпляться. А може, горщик візьмете? Можу й даром продати – усе одно один-єдиний залишився.

– А хто ж тобі горщики побив? Теж Пустобрех?

– Ні, мій Пустобрех тільки брехати здатний. А товар Яр попсував, коли на заїжджого горщик одягав.

– Стій-но! Яр – це кудлатий такий? А заїжджий – маленький?

– Точно. А вам звідки відомо?

– Сорока на хвості принесла, – відповів Альоша. – І куди він його потягнув?

– Та звісно куди – до баби Марфи. Вони ж у неї зупинилися.

– Хто – вони? – запитав Муромець.

– Та Яр цей окаянний і Велесиха. Тільки ви від неї подалі тримайтеся. Відьма вона. І Пустобреха мені зіпсувала. Така ласкава скотина була, а тут раз – і штани до діри прокусила. Тепер ані сісти, ані лягти, ані...

– А де баба Марфа живе? – перебив невтішного продавця Альоша.

– Та я покажу. Усе одно торгувати нічим. Тепер мені Ликера дасть прочуханки, хоч додому не повертайся.

– Гаразд, не плач! – мовив Попович і тицьнув чоловіку-невдасі княжий срібляник. – Тільки проводь, коли обіцяв.

– Та тут іще на дюжину горщиків, окрім побитих! – не вірячи своєму щастю, скрикнув Цибулька.

– Нічого, винен будеш. А одну свистачку я в тебе візьму на потіху. Це ж треба, соловей жабою співає!

Із цими словами Альоша дмухнув у пташиний хвіст і по-дитячому розсміявся.