Просмотров — 128

73-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

МЕРТВА ВОДА
                                
Частина 2

Двір баби Марфи зустрів богатирів тишею, навіть птахи не співали. І Цибулька не щебетав, бо з богатирями не пішов, а показав будинок здалеку.

– Далі не піду, – полохливо озираючись, прошепотів гончар. – Я хоч і не боюсь, але сильно непокоюся. Мабуть, відьма все тут зачарувала, а мені й завороженого Пустобреха вистачить.

Муромець і Попович не стали його вмовляти, адже удвох вони – сила, а Цибулька слабину дасть, як тріщина в горщику.

Побіжний огляд показав, що людей у будинку немає.

– Нумо, цить! – раптом промовив Ілля і притиснув палець до губ.

Альоша теж насторожився, і його музичний слух уловив тихе зітхання. Крадькома він попрямував на звук і почув друге зітхання з-за великого вишитого килимка на стіні. Попович відсмикнув його і побачив двері. Не відаючи, що на них чекає, богатирі оголили мечі, але разом не увійшли, а вчинили за всіма правилами військового мистецтва. Аби не наражати на небезпеку всю армію, вони розділили її навпіл: на поріг ступив Альоша, а Ілля залишився в тилу. Узагалі-то, Муромець хотів навпаки, але хіба гарячого Альошу втримаєш?

– Нікого! – почув Ілля розчарований голос друга і брязкіт меча, який вкладають у піхви. – Порожньо!

Муромець ступив слідом і опинився в непоказній конурці, де оку не було за що зачепитися. Зате ніс відразу вловив аромат сушених трав та ще один слабкий і майже непомітний запах, який богатирі добре знали.

Це був запах смерті...

* * *

Смерть причаїлась у великій купі ганчір’я, зваленого в кутку. Муромець поворушив купу мечем і почув приглушений стогін. Богатирі швидко розкидали ганчірки й виявили під ними сиву як голуб стареньку.

– Ти хто? – запитав Ілля.

– Марфа, – ледь чутно прошелестіла відповідь.

– Аксюту знаєш?

На це питання Марфа кивнула. Видно, говорити їй було важко.

– Це хто ж тебе так? – кивнув Альоша на закривавлену ганчірку.

– Яр... сокирою... Глянь-но, на столі в горщику мазь стоїть. Дай ногу натерти.

Але богатирі не дали. Вони все самі зробили: і маззю цілющою натерли, і нову пов’язку наклали, і капнули на сухі губи своєї чудової настоянки. Адже воїн не тільки битися вміє, він іще й невідкладну допомогу за потреби надасть, оскільки в ті часи медичної служби при військах не було, ось і доводилось і себе, і товаришів самотужки від смерті рятувати.

Від чудової трав’яної мазі, замішаної на застиглих сльозах абрикосового дерева, які називаються камеддю, і топленому гусячому жирі, біль у роздробленій ступні дещо притупився. А від богатирських крапель на блідих щоках проступив рум’янець.

* * *

– Марфо, а ти чоловічка ось такого зросту не бачила? – запитав Альоша, провівши долонею на рівні грудей. – Тимофієм Федоровичем звуть. Він Аксюту шукає.

– Навіщо її шукати? – не приховуючи переляку, прошепотіла цілителька. – Її вже моя сестричка-відьма знайшла. А він теж із цих?

– Та ні, Тиміш друг нам, – заспокоїв Ілля. – Він до твого будинку йшов Аксюту рятувати...

– Якщо до мого будинку дійшов – погана справа! А ще гірше, що зросту маленького.

– Чому погано? – не зрозумів Попович.

– Та прибив його відьмак! Куди ж малому з Яром упоратися?

– Стривай-но поспішати. Якби прибив, із собою б не потягнув. А ми тут усе оглянули. Нема ніде Тимоша.

– А в колодязі дивилися? – запитала Марфа й раптом несміливо додала: – Там у сінях відро з водою стоїть. Дайте попити, а то горить усередині від вашої настоянки.

І точно, відро в сінях стояло. Тільки води в ньому не виявилося, хоча й сухо не було. На дерев’яних стінках висіли свіжі краплі, ніби хтось нещодавно воду вилив.

Однак роздумувати часу не було. Хоча даремно. Для думи хвилинки не шкода, бо розумна дума годину збереже. Та куди там! Гарячий Альоша схопив відро й кинувся до колодязя. Він так поспішав, що навкруги не дивився. Ось і не помітив мертву пташку, яка крапельку колодязну склювала. Не помітив пташку малу, а просто набрав води й кинувся назад.

– Пий, Марфо, – ласкаво мовив він, підносячи до сухих губ мокрий кухоль, – а після і я нап’юся.

Баба Марфа зробила ковток і заплющила очі. Назавжди.

* * *

Помстилася-таки Велесиха старшій сестрі, але та, і померши, злому задуму завадила. Адже чаклунка хотіла своїх переслідувачів отруїти, а з ними всіх, хто з колодязя нап’ється. Та не вийшло, оскільки Марфа своєю смертю попередила богатирів, а вже ті врятували всіх інших, заваливши колодами мертву воду.

Бабу Марфу, звісно, шкода. Та що поробиш? На війні як на війні! Тільки сильно сумувати не треба, бо праведникам вічна нагорода в Царстві Небесному обіцяна.

І вони її отримають, адже Бог Своїх обіцянок не відміняє!