Просмотров — 238

74-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СКАЖЕНИЙ ПЕС
                                
Частина 1

Переконавшись, що Марфі вже не допомогти, Альоша Попович збігав за ворота й розповів про біду гончарю, який заховався в кущах. Цибулька схлипнув, але потім змахнув сльозу й почав діяти рішуче.

– Піду баб гукну, щоб покійницю обрядили. І Колоду, гроботеса нашого, приведу, щоб мірку зняв. А потім до Вишгорода за попом злітаю, адже без відспівування ніяк. Хоча можна й без відспівування, якщо небіжчик нехристом був, тільки баба Марфа навпаки – міцно вірувала.

Проторохтівши це, гончар швидко почимчикував геть. А Попович повернувся до хати, де богатирі продовжили пошуки. Але слідів Тимоша вони так і не виявили. Хоча які сліди міг залишити слідопит, якщо його відьмак відразу до підпілля спровадив. Він там і сидів, а головне, чув розмови друзів, які й черепки від розбитого горщика помітили, тільки з Тимошем їх не співвіднесли, хоча горщик саме на його голові був розбитий.

І що зле – він їх чув, а вони його – ні! Голос-то в нього був клаптями заткнутий, а руки за спиною зв’язані.

Тоді лісовий розвідник гарненько подумав і почав ногами шуміти. Довго шумів, аж упрів, але жодної користі. Богатирі й самі чоботищами стукають, тому його стуку не чують.

Тиміш зажурився. Ну, скільки він без води просидить? Щонайбільше три дні, і один уже, вважай, скінчився. Але здаватися сучебродівський боєць не вмів, тим паче, у нього в запасі ще лишалася зброя. І Тиміш її застосував. Не перестаючи совати ногами, він почав повторювати два слова. Усього два, зате яких!

«Господи, помилуй!» – повторював бранець, якому жити лишилося майже нічого.

* * *

– Ілле, а ти, часом, нічого не чуєш? – раптом запитав Альоша, коли, ретельно оглянувши хату, вони сіли перепочити на великий комод, що чомусь стояв не біля стіни, як годиться, а трохи осторонь.

У світлиці вже поралися скликані Цибульком баби: вони гриміли кухонним начинням, встигаючи при цьому голосно голосити.

– Баби плачуть, і тази гримлять, – здивувався дивному запитанню Муромець, бо не почути цього міг тільки глухий.

– Зрозуміло, гримлять! А мишу не чуєш?

– Ні.

– Дивна миша. Шкребе без передиху, наче кішку роздратувати хоче.

Ілля зачинив двері кімнати і прислухався. Дійсно, звідкись знизу доносився рівномірний шерех, такий завзятий, що можна було тільки подивуватися мишачому нахабству.

– А що там у нас під комодом? – сам себе запитав Ілля й легко зрушив громіздке спорудження вбік.

Під комодом виявилася ляда. Під лядою – підпілля. У підпіллі – зв’язаний Тиміш. Усе це з’ясувалося однієї миті, так що в полоненого ще два дні з гаком в запасі залишилося. Але про це він жалкувати не став, а навпаки сильно зрадів і по черзі обняв своїх рятівників, та так міцно, що ті навіть здивувалися.