Просмотров — 174

74-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

СКАЖЕНИЙ ПЕС
                                
Частина 2

Коли Тиміш заспокоївся й розповів про свої поневіряння, Ілля по-батьківськи поплескав його по загривку й суворо мовив:

– Більше так не чини. Два рази смерть із тобою побавилася, а на третій – з’їсть.

– Ми ж одну справу робимо, – додав Альоша, – отже, між нами має бути згода. А ти воду каламутиш.

Тиміш похнюпив голову й так жалібно прошепотів: «Більше не буду, братчики», що миттю був прощений.

Підбадьорений цим, він відразу видав слушні міркування. Коли богатирі зізналися, що уявлення не мають, де шукати втікачку-чаклунку, слідопит сказав:

– Потрібен пес!

– Бліх ловити? – розсміявся Альоша.

– Чому бліх? Відьма неодмінно сліди залишила. Ось собака їх і винюхає. Тільки де ж собаку взяти? Хоч до Сучого Броду вертайся. Там у нас мисливець є – дід Іпат. А в нього Чорниш і Білка так на лови навчені, що все знайдуть, що не сховаєш. Якось на спір у кузні онучу знайшли, яку Куксатий особисто сховав!

– Здивував! – посміхнувся Альоша. – Ношену онучу й без собаки знайдеш, якщо нюх геть не відбило.

– А ось і ні! Онуча була новою, і потім у кузні гаряче залізо все перебиває.

– Добре! – поклав край суперечці Муромець. – Буде тобі пес, у якого до відьми свої рахунки є.

– А вже в господаря – точно! – підхопив Альоша. – Так що віддасть собаку заради доброї справи.

– То й ти його знаєш? – здивувався Тиміш.

– А хто не знає? Гончар про нього всі вуха продзижчав. Він же, коли через відьму сказився, Цибулька за філейне місце гризнув. Той тепер сісти не може, від того зазнає збитків.

– То він іще і скажений!

– Цього не знаю, тільки ім’я в нього нормальне – Пустобрех!..

* * *

...Скажений пес виявився завбільшки з дрібну кішку й легко вмістився на долоні Муромця, коли той захотів роздивитися Пустобреха ближче.

– Ну, і як він міг тебе хапнути? – запитав Ілля так суворо, що гончарю брехати відразу перехотілося.

– Та це те... сів я на нього. У темряві не помітив, що він на ліжко виліз, – винувато пробурмотів Цибулька. – І він не помітив, бо спав. А коли я сів, він і куснув, аби показати присутність...

– То чого ж ти все на відьму валиш і пса обмовляєш? – гнівно запитав Попович, насилу стримуючи сміх. – У відьми гріхів вистачить, щоб горіти в пеклі вогненному, а ти ще свої дровенята підкидаєш. Недобре... Нумо, дивися в очі й відповідай: п’яний був?

– Та трохи напідпитку... у сусіда. А як із ним не пити, коли він постійно наливає?

* * *

Поки Альоша відновлював собачу репутацію, Тиміш зняв Пустобреха з богатирської долоні й пустив нюхати сліди. Насамперед тямущий пес обстежив кут хати й задер ногу. Але через його крихітність хата цього не помітила. Зате, ставши ще легшим, Пустобрех узявся за важку розшукову роботу ґрунтовно.

Перетицявши чорним носиком усе, до чого носик діставав, колишній скажений пес сів на траву й почав думати. Думав він довго, раз у раз пошкрябуючи задньою лівою лапою загривок. Коли ж ліва лапа втомлювалася, у хід ішла права.

– Він що, до ранку чухатися буде? – не втримався Альоша.

– Він не чухається, він вирішує, куди бігти, – невпевнено заперечив Тиміш і почухав Пустобреху за вухом, щоб допомогти йому швидше збагнути, що далі робити.

І Пустобрех збагнув! Він жваво схопився на лапи, що, утім, через його малий зріст було не вельми помітно, і з грізним гавкотом, схожим на бряжчання дзвіночка, кинувся з двору.

Ось тут друзі й оцінили перевагу малих розмірів. Бо довгого собаку хіба ж доженеш, а тут, поки куці лапки Пустобреха донесли його до хвіртки, вони встигли відв’язати й осідлати коней. А Тиміш через невисокий зріст своєї кобилки ще встиг нагнутися й підхопити розумного песика, який відразу ж лизнув його в ніс.

– Бешкетуєш! – суворо сказав Тимофій Федорович, але помітивши, що богатирі не обертаються, чмокнув Пустобреха в чорний ніс, на який покладав свою останню надію.