75-1 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

Не гляди високо: запорошиш око!
Народна мудрість


ГУЧНІ ДУМКИ
                                
Частина 1

75 Dumky
 

Після деснянської купелі Фоку немов підмінили. Та він і сам себе не впізнавав. У його загрубілій душі раптом прокинулися забуті з дитинства почуття. Він раптом почав жаліти комарів. Тепер Фока комара не ляскав, а піднімав долонею вітер, щоб відігнати бідолаху. Щоправда, кровопивці не дуже лякалися і все одно кусалися, але Фока розсудив, що, мабуть, так йому і треба – адже він за минулих часів теж чимало крові з людей попив.

Окрім комарів, Фока потихеньку звик жаліти всяку Божу тваринку, через що уважно дивився під ноги, щоб ненароком не роздавити якусь коряву комашку. Адже вона хоч і корява, а для чогось потрібна й лісу, і полю, та й дітки її коряві за мамкою плакатимуть...

* * *

У вільний час, тобто цілими днями, Фока розмірковував, як знайти Аксюту. Однак від незвички його думки то збивалися до купи, то розбрідалися в різні боки, як коні в полі. Скажімо, прийде одна, що треба б людей порозпитувати, а тут інша прибіжить і нумо кричати: «Дивись, яка багата білка на гілці гойдається! Хапай стрілу, бо втече!»

А тут і третя думка підповзає й сичить: «Ну, знайдеш, а далі що? Адже відьма просто так не віддасть, а не так не можна». «А як можна?» – сумно запитує Фока. «Ніяк! – відповідає думка. – Якщо чаклунку рубати почнеш, спершу Аксюту занапастиш!»

– Це ж чому занапастиш? – голосно запитала четверта думка й потермосила Фоку за плече. Він підхопився з пенька й обернувся. Перед ним стояв невеличкий мужичок, який казна-звідки взявся, і дивився на нього таким пильним поглядом, ніби наскрізь пропалював.

– Ти хто? – оторопів лісовий велетень. – І звідки мої думки знаєш?

– Думки дізнатися неважко, коли їх уголос думають, – посміхнувся незнайомець. – Я просто заслухався... Звати ж мене Іваном.

– А чим ти, Іване, промишляєш?

– Та всім, що Бог пошле. Я ж простий мужик, можу личаком борщ сьорбати, можу орати, можу сіяти, можу врожай зібрати, можу хату зрубати й піч скласти, можу хліб спекти й корову подоїти, можу рибку зловити – а більше нічого й не вмію гаразд. Ось так і ходжу землею: бідняку допоможу, багатого обійду... А тебе як величати, добродію?

– Фока, – зніяковіло мовив лісовий відлюдник, бо ще ніхто не називав його добродієм.

– Бачу, горе-печаль тебе гризе, – сказав Іван. – Хочеш – зі мною її розділи, а ні, то я далі піду.

– Хочу! – несподівано для себе погодився Фока.

А погодився, бо давно з людьми не говорив. Тим паче очі в цього мужичка були на диво живими. Такий точно зрозуміє й насміхатися не стане.

* * *

– Ну, тоді розповідай, а я послухаю: може, разом щось і надумаємо.

– Та що там розповідати, коли життя в мене недоладне. Князя охороняв, а себе не вберіг. Потрапив чаклунці до лап і зав’яз, як собака в тину. А вона на мене стільки бліх повісила,  що я з глузду зсунувся. Сім рочків у лісах людей лякав, а тепер і сам злякався.

– Чув-чув, – насупився тямущий мужичок. – Народ багато чого про Лихо Однооке розповідає. Мовляв, людожер такий, що з личаками з’їсть.

– Тьху! Та не їв я личаків і навіть не прибив нікого, – засмутився Фока, але відразу ж спохмурнів і буркнув. – Хоча людей для чаклунки брав. А це, мабуть, іще гірше...




 

Добавить комментарий