Просмотров — 216

75-2 ІЛЛЯ МУРОМЕЦЬ І ОДНООКИЙ

ГУЧНІ ДУМКИ
                                
Частина 2

– Це гірше за погане, – погодився Іван. – Тільки горя багато, а смерть одна. І якщо покаєшся щиросердно й молитимешся про занапащені душі, може, і проститься тобі.

– А не проститься – так і бути! Я ж винен, куди не кинь, і за це перед Богом відповім. Ти тільки підкажи, як відьму відшукати, щоб Аксюту врятувати?

– Ну, знайдеш, а далі що? – несподівано повторив Іван недавню тужливу думку. – Адже не готовий ти з нею силою мірятися.

– Чому?

– Та зброї ж у тебе немає.

– Як немає? – задихнувся від обурення лісовий велетень. – А це що?

Фока одним рухом вихопив меч із піхов, вивудив із-за халяви відточений зачобітник, зірвав обушок, який бовтався на гілці, жбурнув під ноги Іванові сагайдак зі стрілами й наприкінці тицьнув йому під носа страхітливих розмірів кулак.

– Цим п’яних мужиків лякай, – спокійно мовив Іван. – А супроти бісів твої цяцьки – як для гусака вода.

– І навіщо мені біси, коли я відьму придушити хочу?

– А відьмі хто допомагає?

– Невже чорти? – вигукнув Фока.

– Саме вони! Вони й тобі допомагали, коли людей кривдив. А тепер заважають людиною стати.

* * *

Фока зацьковано озирнувся, немов намагаючись роздивитися нечисть, яка зачаїлась у лісових хащах.

– Не там шукаєш. Не любить нежить по гілках стрибати. Їй від цього ні тепло, ні холодно. Біси ж не за білками ганяються, а за душами... – Іван трохи помовчав і раптом запитав: – Знаєш, чому сатану лукавим прозвали?

– Чому?

– Бо дороги правди прямі, а бісівська брехня крива, як лук. І супроти бісівських стріл є тільки одна зброя...

– Яка? Говори ясніше!

– А я ж і говорю ясно, мов сонце рясне: ця зброя – хрест Христовий. Тільки хрестом і можна сатану вбити. Та проміняв ти його на порожні обіцянки... – Іван ступив до Фоки і, щоб стало ще ясніше, ривком відкрив пустий комір його сорочки.

* * *

Заперечити було нічого. Тому Фока мовчав, згадуючи той день, коли він прийшов до відьми, щоб око зцілити. А вийшло, що й око не врятував, і сам пропав. Тепер він зрозумів, навіщо Велесиха змусила хрест зняти, а ось гострий меч не попросила за порогом залишити. Бо меча відьма не боялася, а хреста боялася так, що жодного разу хрест хрестом не назвала. Мабуть, сама назва її лякала! А він своїми ж руками зняв із себе Божий захист, забувши мудрість народну: «Хто без хрестів, той не Христів»...

– Де ж мені тепер хрест знайти? – пригнічено мовив Фока.

– Хрест знайти не важко, – відповів Іван. – Тільки якщо він про чуже око на шиї висить – це ще не хрест, а прикраса. Хрест до серця прорости має, та так міцно, що його тільки разом із серцем вирвати можна. Ти до цього готовий?

– Готовий! – сам дивуючись своїй рішучості, вигукнув Фока.

– Ну, тоді тримай, – розстібаючи комір своєі сорочки, мовив Іван.

Він обережно зняв із себе срібний хрест і надів його на шию Фоки.

– А ти як же без нього? – здивувався той.

– А це що? – запитав Іван і показав на ретельно начищений мідний хрестик на своїх грудях, хоча раніше Фока його чомусь не помітив.

Але диво полягало в іншому. Фоці раптом здалося, що подарований йому хрест не якийсь інший, а його власний, залишений за воротами чаклунського лігва. Про це й шия говорила, на яку срібний ланцюжок ліг так звично, що й сумнівів не лишилося – хрест той самий, рідний!

Хоча хто знає? Адже стільки води з тих пір сплило...